На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Довго ще блукають по степу разом із хуртовиною, у цьому чорному океані, збившись із напрямку. І хто знає, куди їх виведе сліпий випадок. А ніч не дає зазирнути в далечінь, чутно лише, як завиває вітер у безмежному степу та підвивають йому десь недалеко сіроманці — голодні вовки.

Знічев'я крізь віхолу затремтів десь там попереду, сніпчик тьмяного, затуманеного сніговим вихором світла. Попрямували на вогник, на серці радість і тривога одночасно, бо страшно одинокому вночі в степу блукати в таку негоду, кортить до гурту, до людей. Підійшли ближче. Укляк на рейках паротяг, усередині гомонять, дверці зачинені. Постукали.

— Кого там нечиста носить?

— Пустіть погрітися! — попросилися.

Жбурнувши попередньо рушниці під колеса, козаки влізли в паротяг. У ньому два чоловіки. У першому одразу можна було впізнати машиніста. Інший у білій високій шапці, накинутому на плечі кожусі з білої вовни сидить у закутку на ящику. Одягнутий у чумерку, підперезаний очкуром з металевим набором на ремені й кобурою з пістолем. З-під шапки чуб спадає до плеч чорними хвилястими косами, насуплені брови. Глянув на них, ще більше насупився:

— Чого застигли як холодець?! Служите Петлюрі, собачі сини?! Я вже одного такого верховода знищив, і цього таке жде. Якийсь дурнуватий Симон Петлюра, неграмотний, намагається вилізти вище до сонця, замислив бути царем на Україні?! Брешеш, вражий сину! Не буде підкорятися тобі Україна! Ось не сьогодні-завтра буде тут Денікін, він його зітре в порох.

— Нас Петлюра мобілізував, через те ми в нього, — почав винувато оправдовуватись Войтенко.

— Хто ж дав йому право мобілізувати людей до себе в банду? Ось у мене люди служать усі по добрій волі.

Опісля цих слів Іван врешті докумекав, що перед ними сам «батько» Махно, уперше бачить його. А той відсунув віконце, засюрчав у сюрчок як у поліцейського. З'явилися два махновці, які охороняють з обох сторін паротяг і дві теплушки. Їм «батько» наказав:

— Візьміть оцих петлюрівських собак, яких ми тільки що спапашили, відведіть за оту посадку й там відправте до Господа-Бога, менше на світі буде всякої сволоти-дармоїдів, — і випхнув обох козаків надвір, як якийсь непотріб.

— Гаразд, батьку! — гаркнув там хтось, напрочуд знайомим Іванові голосом.

Світло з дверцят паротяга освітило обличчя махновця, який з'явився на виклик батька Махна. Іван з несамовитою радістю вмить упізнав свого сусіда Василя Власенка, з яким разом утікав від гетьманської варти з Вербівки.

Бранців повели в темряву, у степ. По дорозі Василь обізвався:

— Аж ось де ми з тобою зустрілися! Ми зробимо так: тричі вистрелимо та й тільки, батько почує й повірить, що вас розстріляли. А теперечки скажіть, де ж ваша зброя?

— Кинули ми свої рушниці між рельси під паротягом.

Хлопці Махна дали три постріли вгору. Іван побіг, квапно забрав зброю й махновці спровадили їх у морозну темінь у напрямку на Лозову.

Довкола зависла густа, непроглядна ніч і пітьма, як дьоготь. Вони ледь-ледь розрізняють один одного.

Хоч вітер січе в обличчя, козаки прямують упевнено на світло, що підіймається над вокзалом. Знають, що вся їхня гайдамацька братія спочиває після переполоху, який зчинив батько Махно. Навкруги стоїть тиша, лише віхолить завірюха.

Розділ X

І

Узимку 1918 року сипле сніг мов стеле килим. Україна опинилася в кільці фронтів, з усіх сторін оточена ворогами, з них найгрізніші росіяни й поляки. Українські та білоруські землі вони вважають, збунтованими своїми колоніями, які слід жорстоко приборкати й повернути в своє ярмо.

Порушивши власний Декрет про мир та взяті на себе міжнародні зобов'язання, Совітська Росія напала віроломно й підступно на Українську Народну Республіку з північного сходу. На заході розгорілася українсько-польська війна за Галичину й Волинь. Тільки-но відновлена німецькими руками незалежна Польща стала на шлях збройної агресії проти українського народу і його держави.

З південного сходу Україні загрожує Добровольча армія російського генерала Денікіна, яка бореться за відновлення «єдиної і неподільної» Росії. Союзні денікінцям війська європейських країн Антанти опанували район Одеси, Миколаєва й Херсона. Вороже налаштовані до українців румуни, окупувавши українську частину Буковини та Молдови, хижо чатують над Дністром.

30 листопада 1918 року в прикордонному місті Суржа на Курщині більшовицький командир українського фронту Володимир Антонов-Овсієнко наставляє червоноармійців:

— Проти нас стоїть тридцятимільйонний народ, імена яких неможливо вимовити, зовнішність яких така, що їх потрібно вбивати без усякого милосеря й пощади. Це звірі... з ними не можна поводитися як із порядними людьми. У нас кров краща, сердце твердіше, нерви міцніші... Ми повинні вичавити все можливе з України, щоб посилити військовий потенціал Росії.

Адольф Гітлер би плакав, але про подібне для німецького Рейху він тоді ще навіть і не мріяв.

Навала Росії силами 8-ї совітської армії, під командуванням генерала Чернявіна, розгорнулася ще восени 1918 року. На Україну посунуло більше 75 тисяч солдатів, 1400 кавалеристів, озброєних 170 гарматами, 427 кулеметами, 15 літаками й 6 бронепотягами.

З Білгорода на Харків і далі на Ізюм та Куп'янськ наступає так звана 2-а Українська повстанська дивізія. Вона складається з Московської робітничої дивізії, 43-го Пітерського робітничого полку, 2-ї Орловської бригади, загону більшовицького пройдисвіта й авантюриста Інокентія Кожевнікова (7 тисяч казанських татар і башкирів), дагестанського загону Яшвілі, бригади інтернаціоналістів (китайців, латишів, угорців, чехів).

Мерехтить в очах, від різношерстості цих «українців». Очолює 2-у українську дивізію «щирий українець» — інтернаціоналіст В. Ауссем. Це національно строкате й дике воїнство люди називають не інакше як «вовками» за їх надзвичайну лютість, ненажерливість і вроджену тягу до грабежів, розбоїв і насильств [25, 83-84].

У Глевасі під Києвом одна бідолашна селянка, наслухавшись: «в бога й зверх бога, у шістнадцять верств твою матір» і, випровадивши незваних «гостей», бідкалася: