На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У роках 1917-1918, за часів відродження української державності, траплялося чимало українців, що розпочали свою службу Україні як українські патріоти, а закінчили її як зрадники. Одним із таких і був власне Омелько Волох. На Харківщині й Луганщині він сподівається очолити повстання, щоб стати «новою владою» Східної України. Він із тих, хто, як кажуть, стелить собі м'яку постіль у хаті, яка ось-ось має запалати. Гонивітер, якого національне зрушення винесло на гребінь. Але як високо жаба не стрибала б, їй все одно слона не проковтнути. Це саме стосується Волоха. Рано чи пізно, а він скінчить на смітнику історії.

Коли антигетьманське повстання охопило всю Україну й до нього почали приєднуватися військові формування гетьманської армії, Волох зі своїми «однодумцями» заарештували командира 3-го Гайдамацького полку полковника Сільванського, щоб очолити цю частину, яка стояла у Валуйках.

Однак 17 листопада всі державні та військові установи Харкова захопив полковник гетьманської армії П. Ф. Болбочан і проголосив приєднання губернії й місцевого гарнізону до повсталих. Директорія УНР призначила його командуючим Лівобережним фронтом і всіма військами повсталих, що знаходяться на Лівобережній Україні [51].

В умовах пануючого в цьому регіоні хаосу він фактично став господарем Східної України й прагне встановити владу Української Народної Республіки та завести правопорядок на території, за яку несе відповідальність. З цією метою він видав наказ: «Оголошую, що ніяких совітів робітничих депутатів, монархічних організацій, які намагатимуться захопити владу, я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну українську Державу, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька».

Відозва спрямована в основному проти противників української державності, особливо російських та їх посіпак українських більшовиків, які хотіли використати слабкість української влади, і влаштовуючи різноманітні провокації, заворушення, страйки, незаконні фальсифіковані «вибори» рад, антиукраїнські з'їзди й поширюючи хаос в Україні, захопити її у свої руки.

Запорізька дивізія має завдання втримати й боронити східні рубежі України й перебуває на кордоні Воронезької, Курської губерній та частково на Дону. Її командир полковник Болбочан — професійний військовий, незаперечний авторитет серед вояків. У боях показав себе талановитим полководцем. У будь-яких ситуаціях не втрачає здібності орієнтуватися. Надзвичайно хоробрий. У більшості випадків керує боєм і завжди перебуває в найнебезпечніших місцях, чим піднімає дух у запорожців, а вони під його керівництвом непереможні. Про нього швидко розійшлася слава, тож багато військових стають під його прапори.

II

Отаман Волох, який командує 3-м Гайдамацьким полком, куди долею випадку потрапив Іван Харченко, прагнув теж узяти участь у харківському перевороті, проте був зупинений німцями при наближенні до міста. Від походу на Харків довелося відмовитися й відступити на станцію Сватове.

Зовнішній Волохів вигляд відповідає його духовному світоглядові — високий, кремезний, рудий із мало інтелігентним, зі слідами віспи обличчям, — він нагадує (своєю зовнішністю) тип фельдфебеля колишньої Російської армії. Одягається Волох у простий сірий жупан; гайдамацька шапка з червоним шликом, червоний пояс і нерозлучна кавалерійського типу рушниця доповняють його вбрання. Волох не належить до світлих типів революції, скоріше це зібрання всіх негативних сторін людини — фальш, брутальність, знущання над слабшим і демагогія найхарактерніші риси його вдачі. «За голоту», «Хай живе біднота» й тому подібні вигуки звичайні в його балачках [44, 36].

Він неофіційно визнаний вождем усього анархічно-бунтарського, нікому не підпорядковується в армії. Простуватий і малограмотний дядько, тож і підбирає собі подібних. Симон Петлюра вважає Волоха яскравим виразником інтересів простого українського народу, які він ніколи не зрадить. Волох спирається на гайдамацьку голоту. Антисемітизм доданок його ідеології.

2-га сотня 3-го Гайдамацького полку охороняє ешелон із майном усієї Запорізької дивізії, яка стоїть на уявному кордоні з Росією, демаркаційній лінії. Тому сотню муштрою часто не турбують: раз або двічі на тиждень виводять робити вправи з гвинтівкою. Напередодні десять козаків із бунчужним будували стрільбище під горою в степу, далеко від залізниці. Кожному видали гвинтівку з однією обоймою набоїв, записали її номер. Тепер сотник Кожум'яка водить туди козаків і вчить, як поводитись із зброєю при стрільбі, як цілитись, а семінаристів які не вміють сидіти на конях, навчає орудувати шаблею й рушницею. Потрібно їх із цивільних перекувати на воїнів не лише душею, але й тілом.

Командир 3-го Гайдамацького полку О. Волох проводить на центральній площі Сватового збори, на яких закликає приєднуватися до української армії. З усіх сіл ідуть дядьки в свитах і з торбами. Записуються й спокійно, як в церкву, ідуть на смерть... У гайдамацькі ряди вступають і місцеві приайдарські хлопці з Новобілої, Можняківки та інших поселень, донбасівці масово йдуть із гайдамаками воювати за Україну.

III

На південно-східному фланзі Запорізької дивізії з боку Кантемирівки, відбуваються сутички з денікінцями, на протилежному, з боку Валуєк — із більшовицькими загонами. Пізньої осені запоріжці роззброюють і з боями вибивають з окремих населених пунктів німців, недавніх союзників гетьмана.

Посада командира полку вже муляє Волоху й здається замалою. У його невгамовній істоті, амбітництво, очевидно, було й раніше, але не траплялося нагоди виявити його на ширшу скалю. Спочатку він натякав, що повинен бути начальником дивізії, з огляду на більшу численність його полку. Але незабаром амбітні плани почали зростати. До здійснення його амбітницьких мрій на шляху до посади командира корпусу головною перешкодою стоїть полковник Болбочан. Він Волохові осоружний і ненависний ще й тому, що в корпусі дотримується армійська дисципліна.

Головком Лівобережним фронтом Болбочан серед різновекторних угруповань Директорії займає «праві» позиції. У його полках, окрім Волохового 3-го Гайдамацького, служить гетьманське офіцерство, яке продовжує носити однострої з «погонами» й відзнаками, незважаючи на заборону цього Директорією. «Денікінщина» — обурюється Волох. А старшинські кадри, переважно походять з інтелігенції, до якої примітивний «батько»-отаман ставиться зневажливо:

— Антиле-ген-ція... Аристо-кра-тія... Нам потрібні вояки, а не вчені люди, — заявляє він своїм підлеглим. Полковник Болбочан, навпаки, зневажає різних «вискочок із простолюддя» та революційних соціалістів. Отаману Волоху, який прагне запосісти його місце, наказав:

— Негайно повернути полк у місце колишнього розташування, а командування передати заарештованому полковнику Сільванському.

Цей наказ, як і успішність конкурента «на владу», зробили Волоха особистим ворогом Болбочана. Отже, Волох чекає нагоди, щоб усунути Болбочана й самому стати на чолі Запорізького корпусу. Він не підкоряється головкому й починає в районі Сватове-Попасна роззброювати німецьких солдатів які виїжджають на батьківщину. Отаман намагається в західних районах Луганщини затвердити свою владу. Але з Луганська на Дебальцеве рушили білокозаки, з півночі загони Червоної Армії під командуванням лівого есера Сахарова, з півдня турбують своїми наскоками махновські загони.

Сотня гарликала пісню під марш «на місці», коли бунчужний скомандував: «Струнко!». Підійшов сотник Кожум'яка, щось прошепотів бунчужному на вухо, після чого той подав команду шикуватися з гвинтівками й набоями перед ешелоном. Перед цим сотника викликали на телеграф у Хрипкове й там дали якийсь новий наказ. Так і не проспівали пісню про славного Морозенка.

Надворі стемніло, а ніч осіння, темна. Бунчужний Брунь пройшовся перед строєм і став викликати козаків по прізвищах, осіб двадцять, у тому числі й Івана Харченка. Відібраних вишикував, а решті наказав розійтися.

Задихано припихтів зі Сватова, пахкаючи густим чорним димом, паротяг з однією теплушкою. З вагона зступив лейтенант Ковтун і повідомив:

— Панове козаки! Ми їдемо в місто Куп'янськ. Завдання роззброїти гетьманську варту, яка приведе до в'язниці заарештованих. Більшість із них супротивники влади гетьмана. Ми повинні прибути до в'язниці першими.

До воріт Куп'янської в'язниці доправилися першими. Лейтенант крізь хвіртку у воротях височенного дощаного тину щось переговорив із вартовим. Ніч тиха, темна. Ніколи не доводилося ще Івану бувати у в'язниці, уявлення не має про те, як тут животіють ті люди. Згадалося давнє народне прислів'я, що «від тюрми та суми — не зарікайся».

Біля в'язниці освітлення незначне. З'явилася колона, осіб сорок, з чотирьох сторін освітлена ліхтарями «летюча миша». Варта підвела до воріт арештантів, а далі через хвіртку у ворота пропустила в двір. Начальник гетьманської варти скомандував підлеглим шикуватися паралельно з другою сотнею гайдамаків. Усе відбулося так, як і спланував лейтенант Ковтун.

IV

Даремно Іван думкою багатів, що після цього вони повернуться назад до Хрипкове й він знов зустрінеться з Юлею. Так не сталося, як гадалося. Вагон причепили до якогось іншого ешелону, у якому було повно вояків. У теплушку заплигнули двоє молодих козаків. Той що вищий, у білій шапці з червоним шликом, відрекомендувався:

— Я курінний отаман першого куріня 3-го Гайдамацького полку Виноградов. Відсьогодні я командую куренем, а це ваш сотник Гараін.

Обидва хлопці молоді й по виправці помітно, що це колишні офіцери царської армії.