На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Одна група людей, яка виходила на Софіївський майдан, була представниками Української Народної Республіки. Це були молоді в політичному плані діячі, які у своїй діяльності значною мірою сповідували революційний романтизм. Серед них переважали соціалісти, соціал-демократи, анархісти. Перспективу мати власну державу вони цінували. У той же час у них переважали мрії про федерацію з Росією, а подумки навіть сподівалися на світову спільноту возз'єднаних робітничих націй.

Інша група людей представляла Західноукраїнську Українську Народну Республіку. Це були представники української аристократії й інтелігенції, які були далекі від радикальних соціалістичних ідей. На відміну від своїх візаві, вони мали досвід життя в Австро-Угорщині та зовсім інше бачення багатьох суспільних питань.

З часом почали виникати непримиренні протиріччя між державним політичним проводом складових частин цього історичного об'єднання, що в підсумку й призвело до скасування угод січня 1919 року. А кульмінацію стали переговори С. Петлюри з Пілсудським про «союз з Польшею за ціну Галичини».

2 грудня 1919 року представники Директорії склали заяву, у якій визнавали проблему Східної Галичини внутрішньою справою Польші, котру має розв'язати сам польський уряд [18, 413]. Ця заява, по суті, перекреслювала боротьбу галичан за незалежність. Тому природно, що вона викликала обурення як у самій Галичині, так і з боку закордонного галицького уряду, який ще в листопаді 1919 року залишив Україну й виїхав до Відня.

У грудні цього ж року диктатор Західноукраїнської Народної Республіки Євген Петрушевич скликав розширену нараду членів уряду і його найближчого оточення в еміграції, на якій була засуджена заява представників Української Народної Республіки на варшавських переговорах, де керівництво останньої згодилося віддати Галичину Варшаві, як чергова уступка Директорії на користь Польщі за «ціну втрати незалежності Західної України».

На нараді вирішено було скасувати Акт злуки від 22 січня 1919 року [4, 67]. Виявом протесту проти таємних переговорів Директорії з урядом Польщі стала заява 4 грудня 1919 року делегації Західноукраїнської Народної Республіки посольству Української Народної Республіки у Варшаві про скасування Акту Злуки. Єдина держава Українська Народна Республіка навіть на папері протрималася менше року. Проіснувавши лише 175 днів вона розпалася.

V

Директорія Української Народної Республіки постала в результаті загального стихійного повстання. Участь у ньому брали різнополярні сили й далеко не всі підтримували Українську Народну Республіку, але головним завданням ставили скинути гетьманську владу. Були загони, які притримувалися чіткої політичної платформи, воювали за українську владу, були й пробільшовицькі формування. Та було й багато загонів, які не мали виразної політичної позиції, діяли в межах своїх сіл і майже не розумілися на тому, що відбувається в містечках і містах. А ще були й такі, які воювали проти будь-якої державної влади, яка приходила в село.

На кінець 1918 року армія Української Народної Республіки складала близько 150 тисяч чоловік. Тож і не дивно, що бурхливі повстанські хвилі «вийшли з берегів» і стали непереборною перепоною для встановлення нової стабільної влади Директорії УНР. Проти її армії виступили кілька фронтів: більшовицький і польський з одного боку, білоґвардійсько-антантський і анархістичний з іншого.

В Україні селяни становлять близько 80 % населення. Тож для становлення або повалення тієї чи іншої влади саме селянські повстанці часто відіграють вирішальну роль. Саме в добу Директорії найбільше поширився повстанський рух, особливо на Правобережжі. Як вияв неорганізованої волі народних мас, він має стихійний характер і не відзначається сталістю своєї ідеології. Повстанські загони, на чолі з отаманами, вигулькують на поверхню українського сільського життя, як гриби-опеньки після дощу.

З грудня 1918 року в провінції життя опинилося під контролем неймовірної кількості місцевих батьок і отаманів, які очолюють повстанські, добровольчі, козацькі формування, збиті з селянської маси. До їх появи часом призводять і непродумані накази українських політичних лідерів. Зокрема, С. Петлюра в одній із відозв заявив: «Хай кожне село наводить у себе порядок!» Селяни зрозуміли це гасло по-своєму: «Кожна волость сама по собі!», тобто позбавлена контролю з боку центральної влади [63, 11].

Виникають такі загони з метою самооборони, захисту набутків власної праці, у багатьох випадках для «парубоцької слави» чи для грабунку сусідніх сіл в околицях, невеликих державних установ, знесилених військових частин чи з метою єврейських погромів, які ще десятиріччями ятритимуть рани і євреям, і українцям. Подекуди такі селянські формування створюють представники політичних партій, виникає своєрідний симбіоз «селянської вольниці» та політичної ідеології, для «походів козаків із мотикою на сонце».

Характерним явищем української революції стало те, що хвилі народного бурління винесли на поверхню широких і глибоких вод осіб різного сорту. Це люди не тільки творчі й ідейні, талановиті, цілком відповідаючі тому історичному завданню, що його покладає на долю вибраних, у критичні й переломні хвилини життя народу, національний зрив. Але в кожній місцевості вистачає також і людей без ідеалістичного пориву й моральних підвалин. Часто-густо це різні нездари, але енергійні, нахабно-спритні демагоги, які ведуть за собою натовп лише тим, що самі йдуть за ним, потураючи йому в усьому та обіцяючи мотлохові золоті грушки на давно усохлій вербі...

«Батьки-отамани» то славою вкриваються, то з ганьбою й зрадою кумаються. А через те, що все зле хутчій світ облітає й добру славу забиває, «батьки-отамани» зі своїми загонами завжди мають тавро українських авантюрників, а їхні негативні дії безпідставно зараховуються на рахунок українського війська і його Головного Отамана. Не один такий нікчема зганьбив своїми діями українську революцію й визвольний рух. Чим більше подібних авантюристів має серед себе повсталий народ, тим менше шансів на перемогу, на здійснення його визвольних прагнень, мрій і надій [7, 10-11].

Україну поглинають розбрат і ворожнеча. У провінції між селом і містом панує незмир. Як здається селянам, там засіла ворожа до них влада, яка тільки тим і займається, що отримує зверху накази приймати каральні та реквізиційні загони. Селяни обмежують свій повстанський рух до оборони свого села або волості, бо їх не цікавить боротьба за державність України, за малими винятками. Вони часто ворохоблять, деякі «вожді» ворогують і воюють між собою. У їх середовищі політична орієнтація найрізноманітніша й здебільшого змінюється як у калейдоскопі, залежно від обставин, зміни властей а чи мінливості уподобань того чи іншого батьки. Вони повсякчас переходять від «петлюрівців» до «червоних», а спробувавши «червоної влади», — знову до «петлюрівців», «махновців» чи ще когось...

Частину з них анархія перетворила в здобичників і здирників, дехто став на шлях банального кримінального бандитизму. Окремі отаманчики, ще вчора вип'явшись із примітивних сільських «вождиків», входячи завдяки зброї в п'янкий смак абсолютної влади, безконтрольності й безкарності невзабарі вже замахуються й на всеукраїнську владу. Це прискорює не тільки крах української державності, а й веде до розпаду української армії, бо 70% від її складу возз'єднаних — селянські повстанські загони. Отамани далі своїх «володінь» далеко не віддаляються, підкорятися будь-кому не бажають, а від мобілізації на фронти з більшовиками чи білогвардійцями відмовляються. Ох, не дарма здавна кажуть: «Де збирається два українці — з'являється три гетьмани».

Українці завжди вміли воювати й постояти за себе, але не навчилися будувати свою міцну державу. У січні 1919 року армія Директорії УHP зменшилась до з 150 до 50 тисяч. Це пояснюється тим, що не всі були за Українську Народну Республіку. Найчисельніший склад армії — селяни, після усунення гетьмана, не бачуть потреби воювати далі й повертаються в село ділити землю. Армія швидко розсипається.

Прикмети революції й революціонерів — фанатизм, крайнощі, нетерпимість, руїна, пожежі, кров. Такі не будують, а лише руйнують старі підмурки. Нове ж створюють на розчищеному місці вже не революціонери...

Українська революція 1918-1921 років конає в українських степах. Україна опинилася в ситуації «між двох вогнів» — однією рукою треба стріляти по ворогу, який іде прямо на тебе, а іншою стріляти по «хатнім ворогам», які в тебе за спиною...

Реальна влада в провінції — у руках отаманів, а сама Україна скидається на бджолині соти й так само розділена на «мікродержави», які не перебільшують волость, проте іменуються «республікою», мають свою «міжнародну політику», «армію» та «фронт» — канави-окопи зриті в царині села.

У «Віснику УНР» кореспондентами приведені факти: «З'явилася така маса самочинних полковників і навіть отаманів, що коли цьому не зробиться стриму, то буде їх більше, чим козаків. Це просто осмішує нас перед чужинцями і своїми, коли на кожнім місці, в кожнім шиночку, на кожній станції видно „отаманів“ та „полковників“ — без війська, без належної поведінки і пошани для себе та інших» [9].

Селянські хлопці нерідко кидаються «з вогню та в полум'я», від одного батьки до іншого, кожний з яких обіцяє реалізувати своє бачення «свободи і волі». Українські степи народили своє «самоврядування», яке впроваджується на окремо взятих територіях і полягає в безконтрольності й самоорганізації сіл, що ворожі міській владі та міській культурі. Зброя відкриває шлях до вседозволеності.

Якщо сприймати з точку зору державності, на перший погляд, парадоксальною виглядає мінливість настроїв українського села. Загони повстанців, у абсолютній більшості сформовані з селян, за допомогою яких Директорія УНР за кілька місяців до цього повалила гетьманат Скоропадського, раптом масово почали переходити на бік більшовиків.

Та дивного в цьому не має нічого. Селяни, як маса, ще не дуже доросли до розуміння державності й воюють за свої інтереси чи інтереси села — землю, розподіл поміщицького майна, уникнення податків і мобілізації.

Селяни, які повстали проти Скоропадського, воювали проти репресивного консервативного режиму за землю, проти поміщиків, проти поліції, проти німецьких і австро-угорських окупантів. Вони воюють під червоним прапором так само, як і під синьо-жовтим.

Коли селяни вирішили, що більшовики їхні проблеми вирішать швидше й краще, ніж Українська Народна Республіка, то почали переходити на бік більшовиків. Тим паче, що ті не «ламають» Українську Народну Республіку й не творять нову державу. Вони обіцяють, що республіка лишається та ж сама, але влада буде радянською.

Приспаний національно й збуджений в огні та бурі революції майже без власної інтелігенції, яка на протязі віків неволі зросійщилася або спольщилася, український народ у своїй більшості пішов за гаслами соціальними, а не національними, і такою своєю поставою змарнував великі можливості визволення.

Отаманія — це одна з складових приспаних частин духового євства українців. У одних вона залишається на ціле життя в стадії летаргії, а в інших прокидається як шкідлива для української суспільності. Отаманія червоною ниткою проходить через усю нашу історію, отаманія наше нещастя в минулому й одна з головних причин невиправданої української трагедії в сучасності [7, 18, 104]. У яку обгортку не загортай популізм — червону, білу, зелену чи інші, він завжди залишиться нездійсненним маревом для простачків.

Розділ VIII

І