Крісто. Так. До тисяча дев’ятсот… (Згадує.)… вісімдесят четвертого… я мав… як же звали мого напарника? (Намагається пригадати, але марно.) Він був вірменином, чорт забирай! Крутиться на язиці! Чудовий хлопець! Так, вірменином! Не тримаються в моїй пам’яті імена… (Припиняє марні зусилля.) Ну, гаразд. Уяви, коли я вийшов на пенсію і пішов з поштамту, він був іще хлопчиськом. А проте пообіцяв, що відкладатиме мені всі рідкісні марки, і жодного разу не порушив обіцянки. Я щомісяця приходив до нього, ми пили каву; він давав мені купу марок. І всі вони були чудові. Шкода, що одного дня…
Пако. Він також вийшов на пенсію?
Крісто. Ні. Не прийшов. Він забагато курив. Бідолашний Сомоянян! (По паузі.) Сомоянян! Його звали Сомоянян! Він був вірменином.
Пако. Зрозуміло. (По паузі.) А на поштамті не залишився ще якийсь вірменин?
Крісто. Не знаю. Втім… зараз мене вже там ніхто не пам’ятає. До того ж, я певен, що ці нинішні нічого не тямлять у поштових марках. Це їх не цікавить. Уяви собі, зараз… (Його перериває телефонний дзвінок.) Ох, це не телефон, а якась напасть.
Пако. Стривай. (Іде до телефону, знімає слухавку.) Алло… передусім, «добридень», сеньйорито… Тепер так, сеньйорито. Ні, Фіто немає, він пішов зі своєю дівчиною. (Підморгує Крісто, він розважається.)… Що? Виходить, він має ще одну дівчину. (Продовжує розважатися, знову підморгує Крісто, хоча той не підтримує його гру.)… А ви блондинка чи брюнетка?… Ага. А коли знімаєте перуку? (До Крісто, потішений.) Ха! Вона смугаста!.. (По телефону.) А коли знімаєте останню перуку? Адже перуки колись закінчуються. Чи ні? (До Крісто.) Вона мене піддурила. Каже, що на той момент світло вже вимкнене. (В слухавку.) Твоя взяла, дівчинко. Вітаю… Фіто залагоджує формальності, пов’язані з від’їздом… Дід… Ні, не дідусь. Я не такий маленький… Так, але наше покоління не чекало, поки вимкнуть світло. (Сміється, потішений.)… Ха! Нічого не вдієш, дівчинко — ти припізнилася… Так, я перекажу, але як тебе звати?… Ольга? Яка? Ольга з пісні Магалді?… Що? Ти не знаєш цієї пісні? Послухай (Співає): «Не треба пісень сьогодні… Бо Ользі прийти несила… Бо виють вовки голодні… І снігом Москву забило…» Ну, як? Тобі подобається?… Так, ти маєш рацію — забагато холоду… Авжеж, я перекажу. Бувай, дівчинко… Мої вітання. Бувай. (Кладе слухавку, потім потішений повертається до Крісто.) Гарна дівчинка. Смугаста. Ха! Фіто знає, що робить.
Крісто. А ти не змінився.
Пако. Як це не змінився?
Крісто. З жінками. Ти не змінився.
Пако. Вони думають інакше.
Крісто. Якби міг… ти б залишався таким самим бабієм, як колись. Бо коли міг… ти таке виробляв.
Пако (потішений). Ну, не перебільшуй.
Крісто. Бідолашна Ньята. Вона не заслуговувала на ці твої вибрики. Хулія завжди мені казала: «Того дня, коли Ньята дізнається про всі витівки Пако, вона помре».
Пако (це йому не подобається). Тільки не кажи, що вона померла через це.
Крісто. Звісно, ні.
Пако. До того ж я не був бабієм, як ти кажеш. Мені було досить однієї жінки — Ньяти. І я ніколи не зраджував її. Я був гірником, а це така річ. Одна справа мати дружину, і зовсім інша — копальні. Мені подобалися копальні. Ні, подобаються. Не слід говорити в минулому часі, вони мені досі подобаються. Звісно, з роками Господь ставить на шляху людини перепони, але не треба думати, нібито все втрачено. (Знову телефонний дзвінок.) Ох! Може, це Господь зняв перепони! (Квапиться відповісти.) Алло!.. (Ентузіазм полишає його, він дивиться на Крісто.) Як справи?… Так, він тут. Зараз. (Простягає слухавку Крісто, той підходить до телефону.) Це твоя дочка.
Крісто. А в чому справа?
Пако. Не знаю.
Крісто (невдоволено бере слухавку). Алло… Так, а в чому справа?… А де я маю бути? Я тут. Хіба я деінде?… Пішов зіграти на футбольному тоталізаторі і зайшов до Пако… Ну, то й що з того, що вранці? Невже я не можу вийти з дому, перш ніж з’їм тарілку супу? (Тихо, намагаючись щось приховати.) Ні, ні… не можу. (Знову звичним голосом.) Ні, я не ображаюсь. Але ти наче стежиш за мною. Хочеш, на зворотному шляху я зайду до ветеринара й куплю нашийник та поводок?… Так, я прийду пообідати. Я не залишуся тут і не їстиму брудне шмаття, що його готує цей… Гаразд, Росіто, бувай… Так, Росіто! (Кладе слухавку і з прикрістю зітхає; Пако тим часом висипав на столик кісточки доміно.)
Пако. Отже я готую брудне шмаття? Чому ти не запитаєш у Фіто? Він каже, що в жодному ресторані не готують так смачно, як я.
Крісто. Авжеж. В якому ресторані зважаться готувати брудне шмаття?!
Пако. Здається, дочка засмутила тебе.
Крісто. Вона мене дратує.
Пако (мовби повертаючи м’яча на його половину поля). Вона тебе любить.
Крісто. Так. Занадто.
Пако. Чому ж? Вона щось таке сказала?
Крісто (через силу відповідає). Вони бояться, що я загублюся.
Пако. Ага. (По паузі, підносить кісточку.) Дубль шість. Мій хід. (Виставляє кісточку.)
Крісто (не звертаючи уваги на гру). Ти пам’ятаєш Нікола?
Пако. Якого? Батька того товстуна з майстерні?