Крісто (намагається приховати розчарування). Ти ба… як усе змінюється!
Пако. Ха! Уявляєш, якби мій старий це побачив? Замість його крамнички — супермаркет «Дон Хусто»! Ха!
Крісто (дещо визивно). Ще невідомо, чи це йому б сподобалося. Твій старий був скромною людиною.
Пако. Авжеж. Але кому не сподобається побачити своє ім’я отак, на вивісці… Гадаю, він би помер від щастя.
Крісто (по паузі, допитується). І через це вони переїздять сюди? Але ж вони могли б переїхати в інше місце. Приміром, винайняти якесь житло. Гроші у них є. Я так вважаю.
Пако. Вони кажуть, це задля того, щоб я не жив сам. Мовляв, після операції і в моєму віці… Ну, сам знаєш.
Крісто. Ага. (Похмуро.) Цього ти мені теж не розповідав.
Пако. Це також було вирішено вчора. Чи позавчора.
Крісто. Ти мені не розповідав, бо тобі це не подобається.
Пако. Як мені може не подобатися жити разом із сином… І невісткою… і її незаміжньою сестрою… і Тіто!..
Крісто. Тіто? Хто такий цей Тіто?
Пако. Кіт.
Крісто. Ага! Тобі б усе жартувати! Мабуть, у глибині душі тобі це подобається.
Пако. Що подобається?
Крісто. Жити великою компанією.
Пако. Жити великою компанією? Так.
Крісто. Слухай, Пако. (Сперечливо.) Поговорімо серйозно?
Пако (сперечливо). Навіщо?
Крісто. Бог дає хліб беззубим. (Робить кілька кроків.)
Пако. Що ти хочеш цим сказати?
Крісто. Нічого. (Тримаючись за живіт — йому, вочевидь, боляче — робить кілька кроків; Пако спостерігає за ним.)
Пако. Ось бачиш? Ти також шкутильгаєш.
Крісто. Ні. Чого б це я мав шкутильгати? Це виразка.
Пако. Ну, то й що? Я шкутильгаю на ногу. Ти шкутильгаєш на виразку. Але що ти мав на увазі… (Телефонний дзвінок перериває його; Пако, поки йде до апарата, договорює)… коли сказав, що Бог дає хліб беззубим?… (По телефону.) Привіт… Ні, його немає… Звідки я знаю, залагоджує десь справи з від’їздом. А хто це?… Гойо? Ти не один із тих патланів? Що ж, тоді тобі краще знати, де він. А ви не надто згуртовані… Добре. Отже, Гойо?… Гаразд, я йому перекажу… Бувай, хлопче. (Кладе слухавку, потішений; до Крісто.) Вони такі кумедні, ці хлопці. Зовсім не схожі на нас, еге ж? Більш вільні, більш… як тобі сказати… більш…
Крісто. Більш розкуті.
Пако. Так. У цьому їм пощастило.
Крісто. А чого ти запитав, чи він не один із тих патланів?
Пако. Бо їхній гурт називається «Подарункові патлані». Ха! Знаєш, вони направду більш вільні, ніж були ми. Ми, якщо утворювали якийсь клуб, то називали його «Одинадцять прагнень». Або «Молодь і прогрес». Або «Юніори з Гватемали». Ми були такі серйозні. Боже збав збити нас з пантелику. Жодному мандрівному оркестрику ми не давали кумедної назви. Пам’ятаєш, як звався наш? «Чепуруни з Палермо». Святий Боже! Чепуруни! А співали таку гидоту!
Крісто. І нехай! Ми були гарно вбрані… мали чудові інструменти. Та й оркестри тоді були інші.
Пако. Тут ти маєш рацію. Оркестри були інші.