Крісто. Ні. Чого б це ти казав мені дурниці? Навіщо?
Пако. Авжеж. Навіщо?
Крісто. А на коли він буде готовий?
Пако. Що? На завтра. Або на післязавтра. Звідки мені знати? Вони такі тюхтії.
Крісто. Дивно. Бо в такому випадку, як цей…
Пако. В якому такому випадку, як цей? Що в цьому випадку незвичайного?
Крісто. Бо… в людини кепські справи, а їм байдуже — сьогодні… завтра… післязавтра…
Пако. У кого це кепські справи?
Крісто. У всіх, Галісійцю, і в тебе також, і не кажи, що ні. Треба дивитися правді у вічі.
Пако. Знаєш, Крісто, єдиний тут, хто мусить дивитися правді у вічі, це ти. Бо це в тебе кепські справи. І все через те, що ти ціле життя думаєш про смерть. І боїшся не лише власної смерті. Будь-чиєї. Тож годі тобі нервуватися.
Крісто. Я? Я боюся смерті? Ха! Але ж смерті не існує. (Переможно дивиться на Пако.)
Пако. Що?
Крісто. Існує тільки життя.
Пако (дивиться на нього). Напевне, це з тієї книжки висловлювань знаменитих людей, що ти читав.
Крісто. Як ти здогадався?
Пако. Бо якби це була твоя думка, ти б не торочив увесь час про смерть! Ти завжди приходиш і розповідаєш, мовляв, отой помер… і той…
Крісто. Що ж, люди помирають. Що я можу вдіяти?
Пако. Не говорити про смерть! Ось що ти можеш вдіяти! Мати більш оптимістичне бачення, дивитися в майбутнє! Хіба це не ти сказав, що смерті не існує? Що існує тільки життя? Що ж, говори про те, що існує!
Крісто. Знаєш, ти маєш рацію.
Пако. Так, але лише на п’ять хвилин. А потім ти знову заведеш свою пісеньку: «знаєш, хто помер?»… «знаєш, хто помер?»
Крісто (по паузі). Не сердься, але… знаєш, хто помер?
Пако (уважно дивиться на нього, по паузі). Хто?
Крісто. Пташок.
Пако. Пташок? Але ж він був молодший за нас! Ми старші… роки на три. Пташок! Я так давно не бачив його! А від чого він помер?
Крісто. Не знаю. Не будемо більше говорити про мертвих.
Пако (не йме віри, уважно дивиться на нього). Але ж, по-моєму, це ти перший заговорив.
Крісто. Так… я не міг більше приховувати. Це сталося днів десять тому.
Пако. Десять днів?
Крісто. Так. Мені зателефонував Товстун і розповів. За кілька днів перед тим вони домовлялися влаштувати обід і зібрати всіх, хто залишився з їхньої колишньої компанії, щоб відзначити п’ятдесятиріччя якоїсь події. А тепер… звісно… обіду не буде. Немає кворуму.
Пако. Якщо ти знав про це десять днів тому… чому ти нічого мені не сказав?