День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він мав досить міцний вигляд як на свій вік, і я сказав йому про це.

— І що ж гарного в тому, щоб жити сліпим, мов кажан? — агресивно спитав він. — Це лайно, от що сказала моя дружина. І вона мала рацію: навіть у неї виявилося більше сміливості, ніж у мене. Коли вона зрозуміла, що діти теж сліпі, то що вона зробила? Поклала їх разом з собою на ліжко й увімкнула газ. Ось що вона зробила. А в мене духу забракло їх не кинути. У неї, моєї дружини, було більше мужності, ніж у мене. Але я скоро до них приєднаюся. Скоро я їх підтримаю — коли достатньо вип’ю.

Що тут можна було сказати? Що б я не сказав, це лише зіпсувало б йому настрій. Врешті-решт він навпомацки рушив до сходів і зник нагорі з пляшкою в руці. Я не намагався зупинити його або піти слідом. Я просто подивився йому вслід. Потім я допив бренді і вийшов на тиху вулицю.

2 Поява триффідів

Це розповідь про моє особисте життя. У ній ідеться про багато речей, які зникли назавжди, але я не можу розповісти про них, не використовуючи слів, якими ми називали ці зниклі речі, тому мені доведеться їх вживати. Але навіть для того, щоб ви могли зрозуміти той час, коли відбувалися ці події, мені доведеться повернутися набагато раніше від того моменту, де я почав.

Коли я був дитиною, ми — батько, мати і я — жили в південному передмісті Лондона. У нас був маленький будинок, який мій батько утримував, сумлінно виконуючи свої обов’язки у податковому управлінні, і садок, де він працював ще старанніше влітку. Ми мало чим відрізнялися від десяти чи дванадцяти мільйонів людей, які жили тоді в Лондоні та околицях.

Мій батько був одним із тих людей, які вміють з блискавичною швидкістю підрахувати цілу колонку чисел — навіть маючи на увазі безглузду монетну систему, яку використовували в ті часи, тож для нього було цілком природно вирішити, що я стану бухгалтером. У підсумку моя нездатність здобути однакову суму тих самих доданків стала для нього і загадкою, і розчаруванням. Саме так — і загадкою, і розчаруванням. І кожен із численних учителів, які намагалися втовкмачити мені, що в математиці відповіді отримують лише за допомогою логіки, а не якогось езотеричного натхнення, змушені були махнути на мене рукою, переконавшись, що я не маю здібностей до обчислень. Мій батько читав мої шкільні табелі з похмурим обличчям, хоча з інших предметів я навряд чи заслуговував на таке ставлення. Думаю, що він керувався такою логікою: немає здібностей до обчислень = немає уявлення про фінанси = немає грошей.

— І гадки не маю, що ми будемо з тобою робити, — казав він. — Чим ти хочеш займатися?

І до тринадцяти або чотирнадцяти років я хитав головою, з сумом усвідомлюючи свою неповноцінність, і зізнавався, що не знаю.

І тоді вже хитав головою мій батько.

Для нього світ ділився на адміністративних працівників, які заробляють власним розумом, і тих, хто до них не належить, а отже, працює у бруді. Не знаю, як він примудрився зберегти ці уявлення, що застаріли ще за століття до нього, але моє раннє дитинство було такою мірою просочене ними, що лише пізніше я усвідомив: кепські математичні здібності не конче віщують мені долю двірника або посудомийки. Мені не спадало на думку, що предмет, який дуже цікавив мене, може допомогти мені зробити кар’єру — а мій батько навіть не помічав, або якщо й помічав, то не звертав уваги на те, що я завжди мав добрі оцінки з біології.

Фактично, поява триффідів вирішила нашу дилему. Насправді вони зробили для мене набагато більше. Вони забезпечили мене роботою і дали можливість непогано заробляти. Але було й кілька випадків, коли вони мало не забрали в мене життя. З іншого боку, саме вони мені його й зберегли, адже укус триффіда вклав мене на лікарняне ліжко під час цієї катастрофічної події з «уламками комети».

У книжках викладено доволі багато незграбних гіпотез про раптову появу триффідів. Більшість з них — нісенітниця. Звичайно, вони не з’явилися спонтанно, як у це вірило багато простодушних людей. Не були вони й прикладом Божої кари — провісниками лиха, що настане, якщо світ не зміниться і не поводитиметься пристойно. Цю теорію теж підтримує багато людей. Не потрапило їхнє насіння і з космосу — як зразок жахливих форм життя, які є на планетах із менш сприятливими умовами — принаймні я радий, що цього не сталося.

Я знав про це більше за інших людей, позаяк триффіди були моєю професією, а фірма, де я працював, мала дуже тісний, якщо не прямий стосунок до їхньої появи на публіці. І все ж їхнє походження так і залишається незрозумілим. На мою думку, якщо її варто брати до уваги, вони стали наслідком серії геніальних біологічних утручань, причому, ймовірніше за все, випадкових. Де б вони не виникли, але в регіоні, звідки вони родом, вони повинні були мати добре описаних предків. Зрештою, хай там як, але ті, хто мав би краще знати про такі речі, не оприлюднили жодних авторитетних заяв. Причини цього, звичайно ж, слід шукати в тодішніх політичних реаліях.

Світ, у якому ми тоді жили, був просторим, і більшість цих обширів можна було подолати практично без проблем. Його з’єднували дороги, залізниці та судноплавні шляхи, що дозволяли людині безпечно і комфортно пересуватися на відстані у тисячі миль. А якщо ми хотіли подорожувати ще швидше, і могли собі це дозволити, то сідали на літак. У ті часи не було потреби користуватися зброєю чи іншими запобіжними заходами. Ви могли відправитися, куди забажаєте, і нічого вам би не перешкодило, крім багатьох формальностей та правил. Такий приручений світ зараз здається утопією. І все ж така ситуація була на території, що займала п’ять шостих земної кулі, хоча одна шоста мала знову ж таки дещо інший вигляд.

Молодим людям, які ніколи цього не знали, мабуть, важко уявити такий світ. Можливо, цей час навіть схожий на «золоту добу», хоча люди, які тоді жили, так не вважали. Або, можливо, вони подумають, що впорядкована та майже повністю оброблена Земля — це щось нудне. Але це не так. Тогочасний світ був захопливим місцем — принаймні для біолога. Щороку ми відсували межу, за якою не можуть рости їстівні рослини, усе далі на північ. Нові поля швидко давали врожаї у місцях, де історично була тундра або безплідна земля. Кожного сезону частини колишніх та нових пустель освоювали та засівали травою або їстівними рослинами. Тоді їжа була нашою найактуальнішою проблемою, і на прогрес у схемах регенерації та просування кордону землеробства звертали стільки ж уваги, скільки попереднє покоління звертало на ситуацію на фронтах.

Такий поворот уваги від меча до орала був, без сумніву, суспільним покращенням, але разом з тим було б помилкою твердити, що це свідчило про зміну людської моралі. Мораль залишалася такою ж, як і раніше: 95 відсотків прагнули жити в мирі, а інші 5 відсотків старанно прораховували свої шанси, думаючи, чи варто ризикувати, починаючи якийсь конфлікт. Власне, затишшя і тривало насамперед через те, що великих шансів на успіх ні в кого не було. Тим часом на землі щороку з’являлося 25 мільйонів нових ротів і проблема з продовольством загострювалася все більше. Після років неефективної пропаганди кілька жахливих неврожаїв змусили людство усвідомити її актуальність.

Чинником, який змусив войовничі 5 відсотків припинити розпалювати ворожнечу, були супутники. Постійні дослідження в галузі ракетної техніки нарешті досягли однієї з її цілей. У космос запустили ракету, що залишилася активною. Ми навчилися запускати ракети, які могли рухатися земною орбітою. Вони могли крутитися, наче крихітний місяць, неактивні й нешкідливі, але достатньо було натиснути на кнопку, щоб вони спрацювали із руйнівним ефектом. Тривога громадськості після того, як перша держава оголосила про успішний запуск супутникової зброї на орбіту, зросла ще більше відтоді, як інші стали робити це без оголошень, хоча про їхні успіхи в цій галузі було відомо. Було дуже неприємно усвідомлювати, що над твоєю головою тихо кружляє невідома кількість небезпечної зброї, кружляє і кружляє, аж доки хтось не натисне на кнопку — і нічого з цим не вдієш. Утім, життя тривало, і на таку новацію перестали звертати увагу. Люди змушені були звикнути до цієї думки. Час від часу спалахували панічні протести, коли виявлялося, що, крім супутників з ядерними боєголовками, є ще й інші — зі збудниками хвороб рослин та худоби, радіоактивним пилом, вірусами та інфекціями не лише знайомих видів, а й щойно винайдених у лабораторіях. І все це кружляло на орбіті. Важко сказати, чи й справді там була така ненадійна зброя, здатна призвести до незворотних результатів. Але межі божевілля визначити неможливо — особливо якщо назирці за цим божевіллям іде страх. Хвороботворний організм, достатньо нестабільний, щоб стати нешкідливим протягом кількох днів (а хто сказав, що таких не можна виростити?), може бути використаний зі стратегічною метою, якщо скинути його у відповідних місцях.

Принаймні уряд Сполучених Штатів сприйняв цей натяк досить серйозно і категорично заперечив, що контролював будь-які супутники, призначені для ведення біологічної війни безпосередньо проти людей. Одна або дві малі держави, які ніхто й не підозрював у володінні супутниками, поквапилися зробити подібні заяви. Інші, зокрема впливові держави, промовчали. Побачивши таку загрозливу мовчанку, громадськість стала вимагати відповіді на таке питання: чому Сполучені Штати знехтували підготовкою до такої форми війни, в той час як інші до неї готові, і що означає слово «безпосередньо»? Після цього всі сторони з мовчазної згоди відмовилися від будь-яких заяв про спростування чи підтвердження наявності супутників, і спрямували активні зусилля на те, щоб привернути увагу громадськості до не менш важливої, але менш гострої продовольчої проблеми.

Закони попиту й пропозиції мали б полегшити організацію продовольчих монополій, але світ у цілому почав ставитися вороже до офіційних монополістів. Однак система пов’язаних компаній працювала доволі ефективно без усіляких Статей Федерації. Широка публіка мало що чула про невеличкі труднощі всередині такої схеми, які час від часу доводилося розплутувати. Навряд чи хтось взагалі чув про, наприклад, Умберто Христофоро Паланґеса. Я сам дізнався про нього лише через багато років після того, як почав працювати.

Умберто був латиноамериканцем мішаного походження, звідкись з Південної Америки. Перша його поява на сцені як гайкового ключа, що розкрутив налагоджений механізм виробництва харчових жирів, сталася тоді, коли він зайшов до офісу «Арктично-Європейської рибно-жирової компанії» і витяг пляшку блідо-рожевої олії, якою сподівався їх зацікавити.

У компанії поставилися до цього без запалу. Торгівля вже була добре налагоджена. Проте пізніше вони все-таки знайшли час, аби проаналізувати той зразок, що він їм залишив.

Перше, що вони виявили, — це те, що в пляшці точно не риб’ячий жир. Олія була рослинною, хоча й невідомого походження. Другим відкриттям стало те, що її характеристики залишали позаду найкращі риб’ячі жири — порівняно з нею вони здавалися жировими наповнювачами. Стривожені фахівці відправили залишки зразка для інтенсивного вивчення, і почали наводити довідки, чи не звертався містер Паланґес до інших компаній.

Коли Умберто зайшов знову, генеральний директор зустрів його лестощами.

— Ви принесли нам просто дивовижну олію, — сказав він.

Умберто нахилив свою голову з темним, прилизаним волоссям. Він дуже добре це розумів.

— Я ніколи не бачив нічого подібного, — визнав генеральний директор.

Умберто знову кивнув.

— Справді? — ввічливо спитав він. А потім, ніби ще трохи подумавши, додав: — Але я думаю, що побачите, сеньйоре. І дуже багато, — він, здається, замислився: — Думаю, вона з’явиться на ринку за сім, можливо, вісім років, — і усміхнувся.

Генеральний директор подумав, що це малоймовірно. І відверто сказав: