День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— І не кажіть, — погодився я. — А тепер ідіть звідси, панночко.

Я намагався слухати радіо, але воно так само охало й ахало, та ще «тішило» ввічливими голосами, які верзли нісенітниці про це «чудове видовище» та «унікальне явище», аж доки в мене не з’явилося відчуття, що весь світ гуляє на вечірці, куди лише мене не запросили.

Але ніяких інших розваг у мене не було, бо радіомережа лікарні мала тільки одну програму — хочеш слухай, а хочеш — вимикай. За деякий час я зрозумів, що видовище добігає кінця. Диктор радив подивитися на це явище всім, хто ще не встиг побачити, бо потім доведеться жалкувати все життя, що вони проґавили таку подію.

Мені здавалося, що всі намагаються переконати мене в тому, ніби я зневажив те, заради чого взагалі з’явився на світ. Зрештою мене вже почало нудити від цього, і я вимкнув радіо. Останнє, що я почув — це те, що метеори швидко зникають і за кілька годин ми, ймовірно, вийдемо з поясу уламків.

Я анітрохи не сумнівався, що все це було минулого вечора, бо якби раніше, я мав би бути дуже голодним. Гаразд, і що ж це тоді було? Невже вся лікарня і все місто так добре провели час вночі, що й досі не прийшли до тями?

На цій думці мене перервав хор годинників, які почали бити дев’яту. Я втретє щосили натиснув на кнопку дзвінка. Трохи зачекав, але почув лише якийсь глухий шум за дверима. Він складався з виття, повзання та човгання, що час від часу переривалося високим голосом десь вдалині.

Але в мою палату й досі ніхто не зайшов.

На цей момент я знову почав сповзати в паніку. Мене охоплювали неприємні фантазії, мов у дитинстві. Я зрозумів, що знову очікую, як відчиняться невидимі двері й всередину заповзуть якісь жахливі істоти — насправді в мене вже не було абсолютної впевненості і в тому, що хтось чи щось вже не пролізло і не блукає по кімнаті…

Не те щоб я справді був схильний у таке вірити… Це все кляті пов’язки, що були в мене на очах, і мішанина голосів, які відгукнулися на мій крик у коридорі. Але мене точно охопив переляк — а варто лише злякатися, як страх починає рости. І зараз він уже переріс той момент, коли його можна позбутися насвистуванням або співом.

Врешті-решт я відверто запитав себе: чого я боюся більше — поставити під загрозу свій зір, знявши пов’язки, чи залишатися далі в темряві наодинці зі страхами, які зростають щохвилини?

Якби це сталося день чи два тому, не знаю, що я зробив би (цілком ймовірно, що те саме), але цього дня я принаймні міг сказати собі:

— Ну, дідько, хіба ж може зашкодити здоровий глузд. Зрештою, пов’язки мають зняти сьогодні. Я ризикну.

Одне можу сказати на свій захист. Я не був настільки переляканий, щоб зривати їх різко. Мені вистачило глузду й самоконтролю встати з ліжка і опустити штори, перш ніж я взявся за шпильки.

Тільки-но я зняв бинти і зрозумів, що можу бачити при слабкому світлі, я відчув неймовірне полегшення. Проте одразу ж після цього я пересвідчився, що ані під ліжком, ані будь-де немає якихось зловмисних людей чи речей і підпер стільцем дверну ручку. Після цього я відчув себе набагато впевненіше. Цілу годину я змушував себе поступово звикати до денного світла. До кінця цієї години я зрозумів, що завдяки швидкій першій допомозі, а пізніше — хорошому лікуванню, мої очі бачать так само добре, як завжди.

Але до мене й досі ніхто не зайшов.

На нижній полиці тумбочки лежали темні окуляри, покладені туди для мене заздалегідь. Я обережно начепив їх, перш ніж підійти до вікна. Нижня його частина не була відчинена, тому вид був обмежений. Виглядаючи вниз та в боки, я зміг побачити одного чи двох чоловіків, які якось дивно рухалися вулицею. Але що найбільше вразило мене просто відразу — це те, наскільки добре все видно: навіть віддалені верхівки дахів на протилежному боці вулиці. А потім я помітив, що не димить жоден димар — ні маленький, ні великий…

Мій одяг був акуратно розвішений у шафі. Вдягнувшись, я став почуватися набагато краще. У портсигарі ще лежало кілька сигарет. Я прикурив одну і поступово почав переходити до того стану, коли я вже не розумів, чому ледь не запанікував, хоча ця ситуація і досі здавалася мені дивною.

Зараз важко відновити в пам’яті погляди тих днів. Сьогодні ми маємо більше покладатися на власні сили. Але тоді було так багато регламентації, все було настільки взаємопов’язано. Кожен із нас так неухильно виконував свою маленьку роль у правильному місці, що було легко помилитися звичкою та звичаєм, прийнявши їх за природний закон, і тому клопотів більшало, якщо якийсь порядок порушувався.

Коли ти прожив півжиття у певному стилі, швидко звикнути до змін неможливо. Озираючись на тодішній час, розумієш, скільки ми не знали і не хотіли знати про наше повсякденне життя. Це приголомшує, а часом навіть шокує. Наприклад, я практично нічого не знав про такі звичайні речі, як те, звідки потрапляла до мене їжа, звідки з’являлася свіжа вода, як виготовляли одяг, який я носив, і яким чином каналізація підтримувала міста в нормальному санітарному стані. Нашим життям опікувалася величезна кількість фахівців, кожен з яких займався своєю справою з більшою чи меншою ефективністю, і очікував, що інші робитимуть те саме. Тому мені здавалося неймовірним, що лікарню міг охопити повний безлад. Я був упевнений, що хтось і десь усім керує, але, на жаль, забув про палату № 48.

Утім, коли я знову підійшов до дверей і визирнув у коридор, я був змушений усвідомити, що те, що сталося, мало набагато серйознішу вагу, ніж єдиний мешканець палати № 48.

Нікого не було видно, але здалеку звідусіль чувся постійний шум голосів. Також було чути, як хтось човгає, іноді лунав гучніший голос, але такого галасу, як тоді, коли я кричав, не було. Цього разу я не кричав. Я обережно вийшов. Чому обережно? Не знаю. Щось примусило мене до обережності.

У цій будівлі звуки легко відбивалися від стін, тож важко було визначити, звідки вони лунають, але один кінець коридору закінчувався затемненими балконними дверима, крізь які видно було поручні балкона, тож я пішов в інший бік. Зайшовши за ріг, я побачив, що залишив крило з приватними палатами і вийшов у ширший коридор.

Спочатку я подумав, що він порожній, але, рушивши вперед, побачив, як якась постать вийшла з тіні. Це був чоловік у чорному піджаку та смугастих штанях, на його плечі був накинутий білий бавовняний халат. Я вирішив, що це один з лікарів, але було дивно, що він рухається навпомацки вздовж стіни.

— Вітаю, — сказав я.

Він різко зупинився і озирнувся. Обличчя в нього було сіре й перелякане.

— Хто ви? — невпевнено спитав він.

— Мене звати Мейсен, — сказав я йому. — Вільям Мейсен. Я пацієнт з палати № 48. Я прийшов дізнатися, чому…

— Ви можете бачити? — різко перервав мене він.

— Звичайно, можу. Не гірше, ніж будь-коли, — запевнив я його. — Це чудова робота. Ніхто не прийшов зняти пов’язки, тож я зробив це сам. Думаю, що не завдав ніякої шкоди. Я взяв… — але він знову перервав мене:

— Будь ласка, проведіть мене до мого кабінету. Я маю негайно зателефонувати.