День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я повільно доганяв, що до чого, але відтоді, як я прокинувся вранці, все мене дивувало.

— Де це? — спитав я.

— П’ятий поверх, західне крило. На дверях табличка «Доктор Соумс».

— Гаразд, — сказав я, — а зараз ми де?

Чоловік похитав головою з боку в бік, його обличчя стало напруженим і розгніваним.

— Та звідки ж мені в біса знати? — різко сказав він. — Ви маєте очі, трясця вашій матері, от і скористайтеся ними. Хіба ви не бачите, що я сліпий?

Нічого в ньому не свідчило про те, що він сліпий. Його очі були широко розплющені і дивилися просто на мене.

— Зачекайте хвилинку, — сказав я. Я подивився навколо, потім помітив величезну п’ятірку на стіні навпроти ліфту, повернувся до нього і сказав:

— Добре. Візьміть мене за руку, — розпорядився він. — Потрібно повернути праворуч, коли ви виходите з ліфта. Потім у перший коридор ліворуч, і там треті двері.

Я виконав усі інструкції. По дорозі ми нікого не зустріли. У кімнаті я підвів його до столу і передав йому слухавку. Він прислухався кілька секунд. Потім помацав на столі, доки не знайшов увесь апарат і нетерпляче його потрусив. Вираз його обличчя повільно змінився. Роздратування та занепокоєння зникли. Тепер він був просто втомленим, дуже втомленим. Він поклав слухавку на стіл. Кілька секунд він стояв тихо — здавалося, ніби він дивиться на протилежну стіну. А потім озирнувся.

— Усе марно, не працює. Ви ще тут? — додав він.

— Так, — сказав я.

Його пальці намацали край столу.

— Куди я стою обличчям? Де це кляте вікно? — вимогливо і знову роздратовано запитав він.

— Просто у вас за спиною, — сказав я.

Він розвернувся і рушив у вказаному напрямку, простягнувши перед собою руки. Потім обережно намацав підвіконня та стіни і трохи відступив.

Перш ніж я встиг зрозуміти, що до чого, він піднявся і стрибнув, розбивши скло…

Я не став дивитися вниз. Зрештою, це був п’ятий поверх.

Перш ніж піти далі, мені довелося посидіти в кріслі. Я витягнув одну сигарету з пачки, що лежала на столі; мої руки тремтіли, коли я її прикурив. Я посидів тут кілька хвилин, перш ніж заспокоївся і дав нудоті вщухнути. Коли мені полегшало, я встав і повернувся до того місця, де я його знайшов. Але коли дістався туди, то все одно ще почувався не надто добре.

У кінці широкого коридору я побачив двері охорони. Скло матове, за винятком двох овалів на рівні обличчя. Я подумав, що хтось має бути на чергуванні, а отже, можна й повідомити про лікаря.

Я відчинив двері. Всередині було доволі темно. Вочевидь, штори опустили ще після того, як вчорашнє нічне видовище завершилося, і досі не підняли.

— Сестро? — спитав я.

— Її тут немає, — відповів чоловічий голос. — І, що гірше, — вів він далі, — її тут немає вже кілька годин, чорт забирай. Ти не можеш підняти ці кляті штори, друже, і впустити сюди трохи світла? Не розумію, що сьогодні відбувається в цьому клятому місці.

— Гаразд, — погодився я.

Навіть якщо все в цьому місці пішло шкереберть, я не бачив жодної причини, чому нещасні пацієнти мають лежати в темряві.

Я підняв штори на найближчому вікні й до кімнати ввірвався сніп сонячного світла. Це була хірургічна палата, де лежало чоловік із двадцять, усі прикуті до ліжка. В основному вони мали покалічені ноги, судячи з усього, було і кілька ампутацій.

— Годі дурня клеїти, хлопче, розберися вже з тими шторами, — сказав той самий голос.

Я повернувся і подивився на чоловіка, який говорив. Це був смаглявий, кремезний чоловік із зашкарублою від вітру шкірою. Він сидів у ліжку, дивлячись просто на мене, і на світло. Здається, його очі дивилися просто на мене, так само, як і очі його сусіда, і сусіда його сусіда…

Кілька секунд я дивився на них, перш ніж все зрозумів. А потім сказав:

— Я… вони… здається, їх заклинило. Піду пошукаю когось, хто б допоміг.