День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І безліччю інших назв, які навіть не починалися з «три», хоча майже всі зосереджувалися на властивостях їхнього активного тризубого кореня.

Розгорнулася ціла дискусія, публічна, приватна, салонна, із запеклою боротьбою за той чи інший термін і застосуванням майже наукових, квазіетимологічних або інших численних підстав, але зрештою в цьому філологічному змаганні переміг один термін. Його перша форма була не надто прийнятною, але в загальному вжитку початкове довге «т» модифікувалося і за звичкою додалося ще й друге «ф», щоб не лишалося жодних сумнівів. Так і з’явився стандартний термін. Чіпке маленьке ім’я, вигадане в одній з газетних редакцій як зручна назва для дивної речі, якій судилося бути пов’язаною з болем, страхом та стражданням — ТРИФФІД…

Перша хвиля суспільного інтересу незабаром спала. Так, триффіди були трохи дивні, але, зрештою, те саме можна сказати про будь-які новинки. Так само люди колись дивувалися іншим істотам — кенгуру, гігантським ящіркам, чорним лебедям. Та й, якщо подумати, хіба триффіди чимось дивніші за мулову рибу, страусів, пуголовків і сотню інших істот? Кажан був твариною, яка навчилася літати. Ну а тут рослина навчилася ходити — то й що з того?

Але були й особливості, якими важче було знехтувати. Росіяни, вірні собі, затаїлися і мовчали про походження рослини. Навіть ті, хто чув про Умберто, не пов’язували її виникнення з ним. Її раптова поява і, більше того, широке розповсюдження спричинили найдивовижніші гіпотези. Хоча в тропіках триффіди росли швидше, майже з кожного регіону за межами полярних кіл та пустель повідомляли про виявлення їхніх зразків на різних стадіях розвитку.

Люди відчували здивування і деяку огиду, дізнавшись, що рослини є м’ясоїдними, а мухи та інші комахи, які потрапляли до чашки квітки, перетравлювалися за допомогою липкої речовини. Ми, мешканці зон з помірним кліматом, знали про комахоїдні рослини, але не звикли бачити їх за межами спеціальних оранжерей і схильні були вважати їх дещо непристойними або принаймні недоречними.

Але насправді тривожним було відкриття того, що завиток на кінці стебла триффіда може перетворюватися на тонке жало десять футів завдовжки, здатне викинути достатньо отрути, щоб убити людину, якщо ця отрута потрапить на незахищену шкіру.

Щойно люди оцінили цю небезпеку, по всьому світу почали знервовано трощити триффідів, аж доки хтось не зрозумів, що для того, аби зробити їх нешкідливими, достатньо лише видалити жало. Після цього істеричне нищення рослин, кількість яких на той час серйозно впала, припинилося. Трохи пізніше з’явилася навіть мода мати в саду одного або двох триффідів з обрізаним жалом. Було виявлено, що для відновлення жала потрібно близько двох років, тож щорічне підрізання давало гарантію, що вони будуть безпечними і зможуть служити розвагою для дітей.

У країнах з помірним кліматом людині вдалося стримати більшість форм природи в безпечному для себе стані, тож статус триффіда був тут зрозумілий. Але в тропіках, особливо в густих лісах, вони швидко стали справжньою карою.

Мандрівник міг геть не помітити триффіда серед звичайних чагарників або підліска, й отруйне жало вражало його, щойно він опинявся у межах досяжності. Навіть пересічному місцевому мешканцю було важко виявити нерухомого триффіда, який підступно ховався в хащах біля стежки. Вони були неймовірно чутливі до будь-яких рухів поблизу, і їх важко було заскочити зненацька.

Боротьба з триффідами стала серйозною проблемою в цих регіонах. Найзручнішим способом було відстрелити верхівку стебла разом із жалом. Корінні мешканці джунглів стали використовувати криві ножі, прив’язані до довгих легких жердин; ця зброя була ефективною, якщо їм вдавалося вдарити першими, але якщо триффід міг гойднутися вперед і збільшити діапазон дії жала ще на чотири-п’ять футів, користі від неї не було. Але невдовзі ці списоподібні пристрої були замінені на пружинні рушниці різних типів. Більшість з них стріляли дисками, хрестами або невеликими бумерангами з тонкої сталі. Як правило, вони неточно стріляли вже з відстані понад дванадцять ярдів, хоч і були здатні акуратно зрізати стебло триффіда з відстані у двадцять п’ять. Цей винахід сподобався як представникам влади, котрі майже з одностайною неприязню ставилися до нерегульованого перевезення рушниць, так і самим стрільцям, які виявили, що метальні снаряди є набагато дешевшими й легшими за патрони і чудово підходять для тихих злочинів.

В іншому місці тривало колосальне дослідження природи, звичок та будови триффідів. Старанні експериментатори ставили перед собою завдання визначити в інтересах науки, на яку відстань може пересуватися триффід; чи визначає він де перед, або рухається в усіх напрямках з однаковою незграбністю; скільки часу його коріння має перебувати в ґрунті; які реакції викликає в нього наявність у ґрунті різних хімічних речовин; і величезну кількість інших як корисних, так і непотрібних питань.

Найбільший зразок, який бачили в тропіках, сягав приблизно десяти футів заввишки. У Європі не спостерігалося зразків більше восьми футів, а середній зріст дорівнював майже сімом. Виявилося, що вони легко адаптуються до широкого спектра клімату та ґрунтів. Здавалося, що в природі у них не було ворогів, крім людини.

Але існував і цілий ряд непомітних характеристик, які певний час не коментували. Наприклад, тривалий час ніхто не звертав уваги не незрозумілу точність, з якою вони ціляться своїм жалом, майже завжди вдаряючи в голову. Також ніхто не звернув увагу на їхню звичку ховатися біля своїх жертв. Причина такої поведінки стала зрозумілою, коли виявилося, що вони харчуються не лише комахами, а й м’ясом. Вусик, що слугував жалом, не мав достатньої м’язової сили, щоб розірвати тверду плоть, але був здатен витягувати шматочки м’яса з розкладеного тіла й піднімати їх до чашечки на стеблі.

Також науковці не проявили великого інтересу і до трьох маленьких безлистих паличок біля основи стебла. Панувала легковажна точка зору, що вони можуть мати якийсь стосунок до репродуктивної системи — системи, яка в ботаніці є чимось на кшталт комори, куди скидають усі частини із сумнівним призначенням, щоб розібратися з ними пізніше. Тому було висунуто припущення, що їхня здатність раптово починати рухатися і вистукувати барабанний дріб об головне стебло є дивною формою любовного потягу триффідів.

Можливо, те, що мене вжалило на самому початку ери триффідів, і стимулювало мій інтерес до них, бо з того часу я відчував з ними якийсь зв’язок. Я провів (або «змарнував», якщо дивитися на це очима мого батька) чимало часу, захоплено спостерігаючи за ними.

Не можна звинувачувати його в тому, що він вважав це заняття нікчемним, але з часом ці спостереження виявилися набагато кориснішими, ніж будь-хто з нас підозрював, бо якраз незадовго до того, як я залишив школу, «Арктично-Європейська рибно-жирова компанія» реорганізувалася, одночасно викинувши зі своєї назви будь-які згадки про рибу. Громадськість дізналася, що ця та інші компанії збираються вирощувати триффідів у великих масштабах, щоб видобувати з них надзвичайно поживну макуху для годівлі худоби. Отже, за одну ніч триффіди потрапили у великий бізнес.

Я одразу ж прийняв рішення щодо свого майбутнього. Я звернувся до «Арктично-Європейської», де мої навички допомогли мені знайти роботу на виробництві. Невдоволення батька дещо пом’якшилося після того, як він дізнався про заробітну плату, що була непоганою як для мого віку. Але коли я з ентузіазмом заговорив про майбутнє, він лише пирхнув у вуса. Він по-справжньому вірив лише в ту роботу, за якою стояла давня традиція, але дозволив мені йти своїм шляхом.

— Зрештою, якщо ця справа виявиться неуспішною, ти ще досить молодий, щоб взятися за щось серйозне, — зазначив він.

Але виявилося, що в цьому немає потреби. За п’ять років, що минули до того, як вони з матір’ю розбилися на прогулянковому аеробусі, вони встигли побачити, як нові олії витіснили з ринку всіх конкурентів, і ті з нас, хто взявся за цю справу з самого початку, були забезпечені роботою на все життя.

Одним з таких піонерів був мій друг Волтер Лакнор.

Спочатку в компанії сумнівалися, чи варто брати Волтера на роботу. Він мало розбирався в сільському господарстві, ще менше в бізнесі, а навичок для лабораторної роботи в нього взагалі не було. З іншого боку, він багато знав про триффідів, мав якийсь вроджений хист поводитися з ними.

Я й досі можу лише здогадуватися, що сталося з Волтером того фатального травня. Шкода, що він не врятувався. Пізніше він став би надзвичайно цінною людиною. Не думаю, що хтось по-справжньому розуміє триффідів або колись зрозуміє, але Волтер був до цього ближчий, ніж будь-хто з тих, кого я знав. Або, мабуть, краще буде сказати, що він відчував їх інтуїтивно.

Він вперше здивував мене, коли я пропрацював у компанії рік або два.

Сонце вже сідало. Ми вже закінчили роботу і з почуттям повного задоволення дивилися на три поля з майже дозрілими триффідами. У ті дні ми ще не тримали їх у загородах, як пізніше. Вони розташовувалися на полях рядами — принаймні кожен був прив’язаний за ланцюг до сталевого стовпа, бо самі рослини не дуже відчували цю регламентацію. Ми вважали, що приблизно за місяць вже можна буде видобувати з них сік. Вечір був тихий, і єдиним звуком, що порушував цю тишу, був стукіт маленьких паличок триффідів об стебла. Волтер дивився на них, злегка нахиливши голову. Потім витягнув з рота люльку.

— Щось вони балакучі сьогодні, — зауважив він.

Я сприйняв це як метафору — як і будь-хто на моєму місці.

— Може, це через погоду, — припустив я. — Думаю, вони роблять це частіше, коли сухо.

Він з усмішкою глянув на мене.

— Ти теж більше балакаєш, коли сухо?

— Чому б це я мав… — почав я і замовк. — Та ну, ти справді хочеш сказати, що вони розмовляють? — сказав я, помітивши вираз його обличчя.