День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І з цими словами вибіг з палати.

Мене знову почало трусити, вгамувати це можна було, лише випивши чогось міцного. Я починав розуміти, що сталося. Але мені важко було повірити, що всі люди в тій палаті були сліпі, і цей лікар, і все ж…

Ліфт не працював, тож я спустився сходами. На наступному поверсі я взяв себе в руки, і набрався сміливості, щоб зазирнути до іншої палати. Усі ліжка там були розкидані. Спершу я подумав, що тут нікого немає, але виявилося, що це не так. На підлозі лежали двоє чоловіків у піжамах. Один був просочений кров’ю з невилікуваної рани, а другого, здається, вразив якийсь приплив крові. Обидва були мертві. Решта пацієнтів утекли.

Знову опинившись на сходах, я зрозумів, що більшість невиразних голосів, що їх я чув увесь час, лунали знизу, і зараз вони були гучніші й ближчі. Якусь мить я завагався, але, здається, ніщо не заважало мені продовжити спускатися.

На наступному повороті я ледь не перечепився через чоловіка, який лежав у мене на дорозі в тіні. Внизу сходового маршу лежав хтось, хто таки встиг через нього перечепитися і розтрощив голову об кам’яні сходи.

Нарешті я дістався останнього повороту, звідки видно було вестибюль. Мабуть, усі, хто був здатен пересуватися, інстинктивно прямували до цього місця, щоб покликати на допомогу або вибратися назовні. Можливо, дехто і зміг вийти. Одна половина головних вхідних дверей була широко відчинена, але більшість людей не могли знайти її. Щільний натовп з чоловіків та жінок, які майже всі були в лікарняних піжамах, повільно й безпорадно кружляв вестибюлем. Тих, хто був біля стін, притискали до мармурових кутів чи декоративних виступів. Дехто з них був розчавлений і вже не міг дихати. Скрізь було видно, як люди спотикаються. Якщо тиск натовпу дозволяв їм упасти, піднятися в них було мало шансів.

Це місце нагадувало… ну ви побачили б у ньому подібність до картин Гюстава Доре про грішників у пеклі. Але Доре не міг додати туди звуки — ридання, приглушені стогони та час від часу відчайдушні крики.

Я зміг витримати це не більше однієї-двох хвилин і потім знову побіг сходами нагору.

Я відчував, що щось повинен із цим зробити. Вивести їх на вулицю або принаймні покласти край цьому жахливому повільному кружлянню. Але одного погляду було достатньо, що цього не варто й сподіватися. Крім того, якби я й мав це зробити і зробив би — що далі?

Якийсь час я сидів на сходинках, намагаючись прийти до тями і обхопивши голову руками; весь цей час у моїх вухах лунав цей жахливий конгломерат звуків. Потім я почав шукати і знайшов інші сходи. Це були службові сходи, що вели на задній двір.

Можливо, я не надто добре розповідаю про цю частину. Але тоді ця ситуація була для мене настільки несподіваною та приголомшливою, що я свідомо намагався забути деталі. Тоді я почувався так, ніби це жахливий сон, а я відчайдушно, але марно намагаюся прокинутися. Вийшовши надвір, я все ще відмовлявся вірити тому, що бачив.

Але в одному я був абсолютно впевнений. Реальність це чи страшний сон, але мені ще ніколи так сильно не хотілося випити.

На бічній вулиці за воротами нікого не було, але майже навпроти стояв паб. Зараз я можу навіть назву його згадати — «Аламейн Армз». На ньому була вивіска з портретом, схожим на віконта Монтґомері, що висіла на залізному кронштейні, а нижче — двері, одна половинка яких була відчиненою.

Я рушив просто до нього.

Коли я зайшов до паба, то на якусь мить мене охопило заспокійливе відчуття, ніби все нормально. Тут все було прозаїчно й знайомо, як у десятках інших подібних закладів.

Хоча біля входу нікого не було, у барі, за рогом, явно щось відбувалося. Я чув, як хтось важко дихає. Потім почувся звук корка, що його витягли з пляшки. І якийсь голос зауважив:

— Джин, трясця! Хай іде під три чорти!

Почувся дзенькіт розбитого скла. Голос п’яно захихотів.

— Кляте дзеркало. А, все одно, нащо мені тепер дзеркала? — вискочив другий корок.

— Знову цей клятий джин, — ображено поскаржився голос. — Хай іде під три чорти!

Цього разу пляшка вдарилася об щось м’яке і впала на підлогу. Булькаючи, з неї стало виливатися спиртне.

— Агов! — крикнув я. — Я хочу випити.

Запала тиша. А потім:

— Ви хто? — обережно спитав голос.

— Я з лікарні, — сказав я. — Хочу випити.

— Щось я не пам’ятаю вашого голосу. Ви можете бачити?

— Так, — відповів я.

— Ну тоді, заради всього святого, лікарю, перелізьте через бар і знайдіть мені пляшку віскі.

— О, цим я можу вилікувати, — сказав я.

Я піднявся і зайшов за ріг. Там стояв пузатий, червонопикий чолов’яга з посивілими, обвислими, мов у моржа, вусами, вдягнений лише в штани та сорочку без комірця. Він уже добряче налигався. Тримаючи в руці пляшку, він, мабуть, вагався — відкоркувати її чи використати як зброю.