День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— У мене є безліч інших речей, про які треба турбуватися, — відповів я, трохи роздратований її тоном. — За парканом вони не мають для нас жодного значення. Поки ми дбатимемо, щоб їхнього насіння тут не було, хай роблять за парканом, що їм заманеться.

— І все ж таки, — стривожено сказала Джозелла, — чи є якась причина, чому вони такими юрбами йдуть саме до цієї частини? Я впевнена, що вони підходять, і хотілося б знати чому.

На обличчі Сьюзен знову з’явилося те саме здивування, що мене роздратувало.

— Це ж він їх сюди притягує, — сказала вона.

— Не вказуй пальцем, — машинально сказала Джозелла. — Що ти маєш на увазі? Я впевнена, що Білл їх не притягує.

— Але ж він це робить. Він створює увесь цей шум і вони просто приходять.

— Послухай, — сказав я, — про що ти кажеш? Я що, посвистую уві сні чи як?

Сьюзен образилася.

— Добре. Раз ви мені не вірите, я вам все покажу після сніданку, — заявила вона й ображено замовкла.

Коли ми поснідали, вона вислизнула з-за столу і повернулася разом з моєю рушницею та біноклем. Ми вийшли на газон. Вона уважно оглянула місцевість, знайшла триффіда, який рухався доволі далеко від паркану, і передала мені бінокль. Я спостерігав за рослиною, яка повільно рухалася через поле. До неї було більше милі, і вона прямувала на захід.

— А тепер поспостерігай за ним, — сказала вона.

Вона вистрілила в повітря.

За кілька секунд триффід відчутно змінив курс і тепер рушив на південь.

— Бачиш? — сказала вона, потираючи плече.

— Ну, справді… Ти впевнена? Спробуй ще раз, — запропонував я.

Вона похитала головою.

— Нічого доброго з цього не вийде. Триффіди, які почули цей звук, зараз уже йдуть в цей бік. Хвилин за десять вони зупиняться і прислухаються. Якщо вони близько, то почують тих, що стукаються об паркан і продовжать рухатися. Якщо ж вони дуже далеко від нас і ми зробимо ще один постріл, то вони рушать сюди. А якщо нічого не почують, то трохи почекають і підуть туди, куди йшли.

Зізнаюся, я був дещо вражений її відкриттям.

— Ну… еее… — сказав я, — ти, мабуть, дуже уважно за ними спостерігала, Сьюзен?

— Я завжди за ними спостерігаю. Ненавиджу їх, — сказала вона так, ніби цього пояснення було достатньо.

Поки ми стояли, до нас підійшов Денніс.

— Я тебе підтримую, Сьюзен, — сказав він. — Мені це не подобається. З певного моменту мені це не до душі. Ці кляті штуки мають перед нами перевагу.

— Та ну… — почав я.

— Кажу тобі, вони більш небезпечні, ніж ми думаємо. Звідки вони дізналися? Вони вирвалися на свободу саме в той момент, коли їх не було кому зупинити. Вони оточили цей будинок уже наступного дня. Як це можна пояснити?

— У цьому для них немає нічого нового, — сказав я. — У районах з джунглями вони вешталися поблизу доріг. Дуже часто вони оточували маленьке село і намагалися туди вдертися, доки їх не виганяли. У багатьох місцях вони були небезпечними паразитами.

— Але ж не тут — ось до чого я веду. Вони нічого не робили, аж доки не склалися сприятливі умови. Вони навіть не намагалися нічого зробити. Але як тільки випала зручна нагода, то скористалися нею одразу — ніби знали, що їм вдасться.

— Та ну, будь розумним, Деннісе. Подумай, на що ти натякаєш, — сказав я.

— Я добре розумію, на що я натякаю, — на те, що так чи інакше щось подібне мало бути. Я не будую якоїсь конкретної теорії, а просто кажу: вони скористалися нашими проблемами з неймовірною швидкістю. Я також можу сказати, що зараз у їхній поведінці відчувається щось подібне до системи. Ви були настільки занурені у свої справи, що не помічали, як вони скупчуються і чекають біля огорожі, а Сьюзен помічала, і я чув, як вона про це говорить. Просто подумайте, на що вони чекають?

Тепер я вже не намагався відповісти, а просто запитав:

— То ви думаєте, що мені краще перестати стріляти зі звичайної рушниці, яка їх приваблює, а використовувати протитриффідну?