День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тут були власний колодязь та електростанція, тож це місце мало непоганий потенціал — але оглянувши його, я зрозумів мудрі слова Коукера про спільні зусилля. Я нічого не тямив у сільському господарстві, але зрозумів, що якщо ми захочемо тут осісти, то доведеться багато працювати, аби прогодувати шістьох чоловік.

Інші троє вже були тут, коли приїхала Джозелла. Це були Денніс та Мері Брент і Джойс Тейлор. Денніс був власником будинку. Джойс приїхала на невизначений час: спочатку щоб скласти Мері компанію, а потім — щоб допомогти по господарству, коли в Мері народиться дитина.

У ту ніч зелених спалахів — або комети, якщо ви з тих, хто вірить, що це була комета — в будинку було ще двоє гостей, Джоан та Тед Дантони, які приїхали сюди відпочити на тиждень. Усі п’ятеро вийшли в сад подивитися на це видовище. Уранці всі п’ятеро прокинулися у світі, де настала вічна темрява. Спочатку вони намагалися скористатися телефоном, а коли виявили, що це неможливо, стали чекати на прихід хатньої робітниці. Вона теж не прийшла, і Тед зголосився піти й дізнатися, що сталося. Денніс склав би йому компанію, але його дружина була майже в істериці. Тому Тед вирушив сам. Він не повернувся. Трохи пізніше, не сказавши нікому ні слова, з будинку вислизнула Джоан — мабуть, намагаючись, знайти свого чоловіка. Вона теж зникла.

Денніс стежив за часом, торкаючись руками стрілок годинника. На четверту годину вже було неможливо сидіти далі нічого не роблячи. Він хотів спробувати спуститися в село. Обидві жінки були проти. З огляду на те, в якому стані була Мері, він погодився, і Джойс зважилася піти. Вона підійшла до дверей і вже почала рухатися надвір, простукуючи шлях паличкою, як щось зі свистом ударило її по лівій руці, обпікши, ніби кабель під напругою. Вона з криком відскочила назад і впала у коридорі, де її знайшов Денніс. На щастя, вона була в притомному стані й змогла простогнати від болю в руці. Намацавши рубець від удару, Денніс здогадався, у чому справа. Незважаючи на сліпоту, вони з Мері якимось чином змогли зробити припарки, вона наклала джгут, а він у цей час зробив усе, щоб відсмоктати отруту. Потім їм довелося віднести її до ліжка, де вона пролежала кілька днів, доки не зникли наслідки отруєння.

Тим часом Денніс проводив досліди — спочатку спереду, потім у задній частині будинку. Трохи відчинивши двері, він обережно просовував мітлу на рівні голови. Щоразу було чути свист жала, і ручка мітли злегка тремтіла у його руках. Те саме сталося з одним з вікон, що виходили в сад; біля інших, здається, було чисто. Він спробував вилізти через одне з них, але Мері змусила його не робити цього. Вона була переконана: якщо біля будинку є триффіди, то і в околицях вони теж мають бути, і не дозволила йому ризикувати.

На щастя, в будинку було достатньо їжі, щоб протриматися якийсь час, хоча їм і важко було щось приготувати; крім того, Джойс, незважаючи на високу температуру, таки змогла пережити отруєння від укусу триффіда, тож ситуація не була настільки критичною, як могла б бути. Більшу частину дня Денніс витратив на те, щоб змайструвати собі якийсь шолом. У нього була дротяна сітка, але з великими вічками, тож шолом довелося робити з кількох шарів, переплітаючи та зв’язуючи дріт докупи. Це зайняло в нього деякий час, але озброївшись шоломом та вдягнувши рукавиці з крагами, він зміг вирушити до села. Не встиг він відійти від будинку і на три кроки, як його вдарив триффід. Він помацав перед собою руками, аж доки не знайшов його і не зламав йому стебло. За хвилину чи дві об його шолом вдарилося ще одне жало. Він не зміг знайти цього триффіда і зачепитися за нього, хоча той вдарив його разів шість, доки не здався. Денніс дістався комори для інструментів, а потім рушив стежкою, обтяжений тепер трьома великими клубками садового шпагату, які він розмотував, щоб знайти дорогу назад.

Поки він ішов стежкою, його ще кілька разів хльоскали інші жала. Минуло дуже багато часу, перш ніж він пройшов відстань до села — милю або близько того, — і перш ніж він туди дістався, закінчився шпагат. Весь цей час він ішов і спотикався в абсолютній тиші — настільки повній, що вона лякала його. Час від часу він зупинявся і кричав, але ніхто не відгукувався. Не один раз його охоплював переляк, що збився зі шляху, але коли відчув під ногами кращу дорогу, то зрозумів, де він, а знайшовши дорожній вказівник, уже знав напевно. Промацуючи шлях, він рушив далі.

Пройшовши чималеньку відстань, він виявив, що його кроки звучать по-іншому; від них ішла слабка луна. Відійшовши в один бік, він знайшов тротуар, а потім стіну. Ще далі він знайшов поштову скриньку в цегляній кладці і зрозумів, що мабуть-таки нарешті дістався села. Він ще раз гукнув. Йому відповів якийсь жіночий голос, але здалеку важко було розібрати слова. Він гукнув знову і почав рухатися в тому напрямку, звідки пролунав голос. Жінка знову відгукнулася, але її відповідь була перервана раптовим криком. Після цього знову настала тиша. Лише тоді, і то не до кінця повіривши, він зрозумів, що село перебуває в такій самій халепі, як і його господарство. Він присів на зарослому травою узбіччі й замислився, що робити далі.

За холодом у повітрі він відчув, що вже настав вечір. Мабуть, він уже пробув у дорозі цілих чотири години, і тепер йому нічого не залишалося, окрім як повертатися назад. Разом з тим не було сенсу повертатися з порожніми руками. Стукаючи перед собою паличкою, він пішов уздовж стіни, аж доки не зачепив одну з бляшаних вивісок, що прикрашали сільську крамницю. За останні п’ятдесят чи шістдесят ярдів по його шолому тричі ляскали жала триффідів. Ще один удар пролунав, коли він відчинив ворота і перечепився через тіло, що лежало на дорозі. Це був труп людини, уже зовсім холодний.

У нього склалося враження, що перед ним у крамниці вже встигли побувати інші. Проте йому вдалося знайти чималенький шматок бекону. Він вкинув його в мішок, разом з пакетами масла чи маргарину, печива та цукру, і ще додав до цього з десяток бляшанок, з полиці, яка, за його спогадами, стосувалася їжі — принаймні бляшанки з сардинами важко було з чимось сплутати. Потім він пошукав ще трохи, знайшов близько п’яти клубків мотузки і, закинувши мішок на плече, рушив додому.

Один раз він збився зі шляху і змушений був щосили стримуватися від паніки, доки відновив у пам’яті свої кроки і повернувся назад. Але врешті-решт він впізнав знайому стежку. Промацуючи перед собою шлях, він знайшов шпагат, який залишив на дорозі і просто приєднав його до мотузки. Від цього моменту решта зворотної подорожі минула порівняно легко.

Протягом наступного тижня він ще двічі ходив до сільської крамниці, і щоразу йому здавалося, що триффідів навколо будинку і на дорозі побільшало. Цьому ізольованому тріо залишалося тільки чекати. А потім, наче диво, з’явилася Джозелла.

Одразу ж стало зрозуміло, що про негайний переїзд до Тіншема не може бути й мови. З одного боку, Джойс Тейлор була ще в дуже слабкому стані — коли я її побачив, я був здивований, що вона взагалі жива. Швидка реакція Денніса врятувала їй життя, але протягом наступного тижня вони не могли дати їй ні потрібних ліків, ні навіть належного харчування — і це сповільнило її одужання. Везти її на далеку відстань у найближчі тиждень-два було б безумством. Та й у Мері от-от мали відбутися пологи, що теж робило подорож небажаною. Тож єдиним виходом для усіх нас було залишитися на місці та перечекати, доки минуть ці кризи.

Моїм завданням знову став пошук здобичі. Цього разу робота була набагато складнішою, бо шукати доводилося не лише їжу, а й бензин для системи освітлення, а також корм для квочок і двох корів, які нещодавно отелилися (і вижили, хоча в них вже ребра просвічувалися крізь шкіру), медичні препарати для Мері та купу всіляких дрібниць.

У цьому районі було більше триффідів, ніж я до того бачив. Майже щоранку біля будинку з’являлося один або два нових і перше, що доводилося робити, — це відстрілювати їхні верхівки, аж доки я не зробив паркан із сітки, щоб не пускати їх до саду. Але навіть тоді вони наближалися до нього впритул і сновигали, доки ми якось не давали з ними раду.

Я відкрив кілька ящиків з обладнанням і навчив маленьку Сьюзен вправлятися із протитриффідною рушницею. Вона швидко стала експертом з приборкання штук, як вона продовжувала їх називати. Відплата за їхні чорні справи стала її щоденною роботою.

Від Джозелли я дізнався, що сталося з нею після тієї пожежної тривоги в Університеті.

Так само, як і мене, її відправили разом з групою, але з двома жінками, яких до неї прикріпили, вона довго не панькалася. Вона швидко висунула їм простий ультиматум: або вони її звільнять, і вона допомагатиме їм, скільки зможе, або, якщо вони і далі її стримуватимуть, то в одну прекрасну мить виявлять, що п’ють синильну кислоту або їдять ціаністий калій за її рекомендацією. Тож нехай вирішують. Вони зробили розумний вибір.

Далі в наших розповідях було мало відмінностей. Коли її група зрештою розпалася, вона вирішила те саме, що й я, — взяла машину і поїхала до Гемпстеда шукати мене. Вона не зустріла нікого, хто вижив би з моєї групи, так само як і з групи швидкого на розправу рудого юнака. Вона залишалася там майже до заходу сонця, а потім вирішила поїхати до Університету. Не знаючи, чого очікувати, вона завбачливо зупинила машину за кілька вулиць звідти і пішла пішки. Неподалік від воріт вона почула постріл. Не знаючи, що він міг би означати, вона сховалася в саду, що раніше був нашим притулком. Звідти вона помітила Коукера, який теж обережно просувався вперед. Не знаючи, що я стріляв у триффіда і що Коукера збентежив саме звук пострілу, вона запідозрила якусь пастку. Вирішивши не потрапляти туди вдруге, вона повернулася до машини. Вона не мала жодного уявлення про те, куди поїхали інші — якщо вони взагалі кудись поїхали. Єдиним притулком, про який вона подумала і який міг бути відомий взагалі будь-кому, було те місце, про яке вона згадала при мені майже випадково. Вона вирішила поїхати туди, сподіваючись, що я, якщо виживу, згадаю про нього і спробую її знайти.

— Щойно я виїхала з Лондона, я зупинила машину, згорнулася калачиком на задньому сидінні й заснула, — сказала вона. — Коли я прибула сюди наступного ранку, було ще зовсім рано. Звук машини змусив Денніса підбігти до вікна і попередити мене про триффідів. Потім я побачила, що їх десь п’ять-шість чи й більше; вони оточили будинок з усіх боків і ніби чекали, доки хтось вийде надвір. Ми з Деннісом почали кричати. Один з триффідів рушив у моєму напрямку, тож я заради безпеки заскочила в машину. Коли він продовжив рухатися, я натиснула газ і рішуче переїхала його. Але залишалися й інші, а в мене не було ніякої зброї, окрім ножа. Денніс вирішив цю проблему.

«Якщо у вас збереглася каністра бензину, то хлюпніть трохи у їхній бік, а потім запаліть якусь ганчірку і киньте, — порадив він. — Це має змусити їх забратися геть».

Так і сталося. З того часу я користуюся садовою спринцівкою. Це просто диво, що я досі не спалила будинок.

Джозелла навчилася готувати такі собі страви, штудіюючи кулінарну книгу, і почала наводити в цьому місці відносний лад. Вона була настільки завантажена роботою, навчанням та імпровізацією, що думала про майбутнє лише в діапазоні кількох тижнів. Ці всі дні вона більше нікого не бачила, хоч десь явно мали бути інші люди, тож уважно роздивлялася всю долину, шукаючи якийсь дим вдень або світло вночі. Але на багато миль навкруги не було видно ані диму, ані жодного проблиску світла, аж доки не з’явився я.

З усього тріо ці події найнегативніше вплинули на Денніса. Джойс і досі була в слабкому і напівінвалідному стані. Мері, здавалося, відсторонилася від усього цього і поринула в нескінченні міркування про майбутнє материнство. Але Денніс був наче звір у клітці. Він не розкидався марними прокльонами, як це робили інші, а обурювався так агресивно, ніби ця ситуація загнала його в клітку, де він не збирався залишатися. Ще до мого приїзду він наполіг, щоб Джозелла знайшла в енциклопедії інформацію про систему Брайля і вирізала для нього копію абетки. Щодня він проводив по кілька годин, роблячи записи цим алфавітом і намагаючись їх прочитати. Решту часу він переймався власною непридатністю, хоча й майже не згадував про це. Він продовжував намагатися зробити те чи інше з такою похмурою наполегливістю, що боляче було дивитися, і мені довелося зібрати всю свою витримку, щоб не пропонувати йому допомогти — одна така спроба вже показала, яку лють може викликати в нього непрохана допомога. Я почав дивуватися тому, як він болісно намагався чогось навчитися, хоча і досі мене найбільше вражала конструкція шолома з дротяної сітки, який він змайстрував вже на другий день своєї сліпоти.

Пошукові експедиції, в яких він мене супроводжував, допомагали йому вийти з цього стану; і йому було приємно, що він може бути корисним, переносячи важкі ящики. Він дуже хотів знайти книжки, надруковані шрифтом Брайля, але ми вирішили трохи зачекати із цим, доки мине ризик зараження, бо такі книги можна було знайти лише у великих містах.

Час почав текти дуже швидко, особливо для нас, трьох зрячих. Джозелла була зайнята здебільшого домашніми справами, і Сьюзен вчилася їй допомагати. На мене теж чекало безліч справ. Джойс настільки відновила сили, що вже вперше, хоча й хитаючись, змогла встати з ліжка і з того часу почала одужувати швидше. Невдовзі після цього у Мері почалися перейми.

Та ніч була поганою для всіх. Але найбільше непереливки було, мабуть, Деннісові, бо він знав, що все залежить від двох старанних, але недосвідчених дівчат. Його самоконтроль лише збільшив мою повагу до нього.

Рано-вранці виснажена Джозелла спустилася до нас.

— Це дівчинка. З обома все гаразд, — сказала вона і повела Денніса нагору.

За кілька хвилин вона повернулася і взяла склянку з випивкою, що я приготував для неї.