День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Якби це була не ти, кохана, я, можливо, відповів би за правильним героїчним шаблоном — сказав би щось оманливе, що часто сприймається як віра та рішучість.

— Але оскільки це я…?

— Я дам тобі чесну відповідь — не зовсім. Доки є життя, є й надія.

Кілька секунд ми мовчки дивилися на цей пейзаж.

— Я вважаю, — розвинув я далі свою думку, — лише вважаю, зверни увагу, що ми маємо маленький шанс — настільки маленький, що потрібно буде багато часу, щоб повернути все назад. Якби не було триффідів, я б сказав, що цей шанс навіть дуже великий, але й тоді знадобилося б чимало часу. Але триффіди — це серйозний чинник. Жодній цивілізації не доводилося боротися з чимось подібним. Чи зможуть вони відібрати у нас цей світ? Чи нам таки вдасться їх зупинити?

— Справжня проблема в тому, щоб знайти якийсь простий спосіб боротися з ними. Нам ще не настільки погано, бо ми можемо тримати їх подалі. Але що робитимуть наші онуки? Невже їм доведеться провести усе своє життя в людських резерваціях, які залишатимуться вільними від триффідів лише ціною нескінченної каторги?

— Я впевнений, що простий спосіб є. Але для того щоб його знайти, потрібно складне дослідження. А в нас немає для цього ресурсів.

— Ми маємо всі ресурси, треба їх лише взяти, — перервала мене Джозелла.

— Матеріальні — так. А от інтелектуальні — ні. Нам потрібна команда, команда фахівців, які зможуть розібратися з триффідами раз і назавжди. Щось можна зробити. Я впевнений. Можливо, щось на кшталт отрути, яка має вибіркову дію. Якби можна було створити правильні гормони, що порушували б рівновагу в триффідів, але не діяли б на інших істот… Це має бути можливо, якщо мати достатньо інтелектуального потенціалу для такої роботи…

— Якщо ти так думаєш, то чому б тобі не спробувати? — запитала Джозелла.

— З багатьох причин. По-перше, це не в моїх силах — я дуже посередній біохімік, і я лише один. Крім того, знадобилася б лабораторія та обладнання. Мало того, потрібен час, а мені доводиться робити дуже багато інших справ. Та навіть якби я й мав такі здібності, знадобилося б обладнання для виробництва великої кількості синтетичних гормонів. А це вже робота для цілої фабрики. Але ще до цього потрібно було б мати команду дослідників.

— Людей можна навчити.

— Так, якщо їм непотрібно думати про те, як просто вижити. Я зібрав купу книжок з біохімії, сподіваючись, що колись з’являться люди, які зможуть ними скористатися, — я навчу Девіда всього, що зможу, а він повинен передати це іншим поколінням. Але доки ми не маємо трохи часу, щоб попрацювати над ними, я не бачу іншого виходу, крім резервацій.

Джозелла насупилася, побачивши групу з чотирьох триффідів, що прогулювалися внизу.

— Казали, що найсерйознішими суперниками людини були комахи. Мені здається, що в триффідів є щось спільне з деякими видами комах. О, я розумію, що з біологічної точки зору вони є рослинами. Але я маю на увазі, що вони не турбуються про окремих особин, а ці особини теж не сильно дбають про себе. Поодинці вони мають щось, що з натяжкою можна назвати інтелектом; але коли вони об’єднуються, то їхня поведінка вже більше схожа на осмислену. Вони об’єднуються для досягнення певної мети, так само як це роблять бджоли або мурахи, але можна сказати, що жоден з них не розуміє ані цієї мети або схеми, хоча і є її частиною. Усе це дуже дивно — і, можливо, нам цього не зрозуміти. Вони настільки інші. Мені здається, що це суперечить усім нашим уявленням про спадкові ознаки. Невже бджола або триффід мають якийсь ген, що відповідає за суспільну організацію, або невже мураха має ген, що відповідає за архітектуру? І якщо в них все це є, то чому ми досі не розвинули якийсь ген, що відповідав би за мову або за приготування їжі? У будь-якому разі, що б це не було, триффіди, схоже, мають щось подібне. Можливо, жодна з окремих особин не розуміє, навіщо вештається біля нашого паркану, але вся група разом розуміє, що їхня мета — дістати нас, і рано чи пізно вони це зроблять.

— І все ж таки є речі, які можуть їх зупинити, — сказав я. — Я зовсім не хотів, щоб ти засмучувалася через усе це.

— Ні, це буває хіба що іноді, коли я втомлена. Зазвичай я занадто зайнята, щоб перейматися тим, що станеться через багато років. Ні, як правило, я не заходжу далі легкого смутку — такої собі лагідної меланхолії, яку так цінували в XVIII столітті. Я стаю сентиментальною, коли ти ставиш платівки, — є щось моторошне в тому, що великий оркестр, якого вже немає, грає для маленької групи людей, які живуть в оточенні та поступово стають все примітивнішими, повертає мене в минуле, і мене охоплює сум від думки про все те, чого більше ніколи не буде, і про те, що відбувається зараз. Ти теж таке інколи відчуваєш?

— Гм, так, — зізнався я. — Але я сприймаю теперішній час спокійніше. Якби це було можливо, я побажав би повернути старий світ назад, але з однією умовою. Розумієш, незважаючи на все, що сталося, в глибині душі я почуваюся щасливішим, ніж до того. Розумієш, Джозі?

Вона торкнулася моєї руки.

— Я теж це відчуваю. Ні, мене засмучує не те, як багато ми втратили, а те, що наші діти усього цього ніколи не побачать.

— Так, це буде проблемою — виховати їх з надіями та цілями, — визнав я. — Ми не можемо не орієнтуватися на минуле. Але вони не повинні весь час озиратися назад. Традиційне уявлення про зниклий золотий вік та предків-чарівників — це найгірше, що тільки можна вигадати. Цілі раси мали цей своєрідний комплекс меншовартості, що перетворювався на байдужість до величного минулого. Але як ми збираємося цьому перешкодити?

— Якби я була дитиною, — сказала вона задумливо, — я думаю, мені хотілося б мати якийсь мотив. Якби мені не дали такого мотиву, це означало б, що мені дозволили думати, ніби я живу у світі, що був просто безглуздо зруйнований, і сама я почала б думати, що моє життя не має сенсу. А це жах як важко, бо схоже, що саме так і сталося…

Вона ще трохи подумала, а потім додала:

— Ти не думаєш, що ми могли б… що було б справедливо почати створювати якийсь міф, аби допомогти їм? Історію про світ, який був неймовірно розумним, але настільки зіпсованим, що мав бути знищений або знищив сам себе в результаті нещасного випадку? Щось на кшталт Всесвітнього потопу. Це не створило б у них відчуття неповноцінності, а лише спонукало б будувати, і цього разу збудувати щось краще.

— Так… — сказав я, замислившись над цим. — Так. Часто краще розповідати дітям правду. Пізніше це полегшить їм життя. Тільки навіщо вдавати, ніби це міф?

Джозелла засумнівалася.

— Що ти маєш на увазі? — сказала вона. — Так, триффіди були чиєюсь провиною або помилкою. Але решта?..

— Не думаю, що нам слід дуже звинувачувати когось у тому, що виникли триффіди. Речовини, які вони давали, за тих обставин були дуже цінними. Ніхто не може сказати, яке нове відкриття могло тоді статися — новий тип двигуна чи триффід, — але за нормальних обставин ми могли б з ними впоратися. Ми мали від них чимало корисного, доки обставини були не на їхню користь.

— Ну але ж обставини змінилися не з нашої вини. Це була одна з тих речей — на кшталт землетрусів чи ураганів, — що їх страхові компанії називають обставинами нездоланної сили. Можливо, це і було покарання. Але ж комету не ми самі принесли.

— Справді, Джозелло? Ти в цьому впевнена?