День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Це не лише через рушницю, а через будь-який шум, — сказала Сьюзен. — Найгірше з трактором, бо він працює дуже гучно і довго, тож вони можуть легко визначити, звідки йде звук. Але вони можуть чути і двигун від електростанції. Я бачила, як вони розвертаються сюди, коли чують, що він заводиться.

— Мені хотілося б, — сказав я роздратовано, — щоб ти не казала «вони чують», ніби вони тварини. Вони не можуть «чути». Вони рослини.

— Але ж вони все одно якось чують, — вперто заперечила Сьюзен.

— Добре, хай там як, а ми щось з ними зробимо, — пообіцяв я.

І ми зробили. Першою пасткою став примітивний вітряк, що створював неймовірний шум. Ми поставили його за півмилі від дому. Це спрацювало. Він відтягнув триффідів від нашого паркану і з інших місць. Коли їх зібралося там кілька сотень, ми зі Сьюзен поїхали туди і спалили їх вогнеметами. Це спрацювало і вдруге, але після цього мало хто з них звертав на нього увагу. Нашим наступним кроком стала міцна загорожа, яку ми спорудили всередині паркану, а потім видалили одну частину основної загорожі, замінивши на ворота. За кілька днів ми відчинили ворота і знищили близько двох сотень триффідів, які зайшли всередину загорожі. Ця пастка теж була успішною на початку, але потім кількість спійманих особин впала, хоч ми й робили її в різних місцях.

Обхід загорожі з вогнеметом кожні кілька днів допомагав знизити кількість триффідів, але це займало багато часу і невдовзі могли вичерпатися запаси пального. Вогнемет споживав його багато, а запаси в арсеналі були невеликі. Щойно вони закінчаться, наші цінні вогнемети мали стати просто брухтом, бо я не знав ані формули якогось ефективного пального, ані того, як його виготовити.

Двічі чи тричі ми спробували обстрілювати скупчення триффідів з міномета, але результати нас розчарували. Так само як і дерева, триффіди мали здатність зазнавати серйозних уражень, але без смертельної шкоди.

Минав час, і кількість триффідів, що збиралися біля загорожі, зростала, незважаючи на наші пастки і нерегулярні спалення. Вони нічого не робили й не намагалися. Просто влаштовувалися там, вростали своїм корінням у землю і залишалися. Здалеку вони здавалися пасивними, як будь-який живопліт, і якби кілька з них не перемовлялися між собою, то вони й не привертали б уваги. Але щоб розвіяти сумніви в їхній пильності, достатньо було виїхати машиною на дорогу. Ця їзда нагадувала прогін через стрій: їхні жала так шалено хльоскали, що, виїхавши на головну дорогу, доводилося зупинятися і витирати лобове скло від отрути.

Час від часу в когось з нас виникала нова ідея, як відлякувати триффідів — наприклад, обробити ґрунт біля паркану сильним розчином миш’яку, але вони відступали лише ненадовго.

Ми перепробували безліч таких хитрощів близько року або й більше, коли одного ранку Сьюзен забігла до нашої кімнати і сказала, що штуки прорвали загорожу і оточили будинок. Вона встала вранці, щоб, як завжди, подоїти корову. З вікна її спальні було видно сіре небо, але коли вона спустилася вниз, то опинилася в абсолютній темряві. Вона зрозуміла, що так не має бути, і увімкнула світло. Побачивши шкірясте зелене листя, що притиснулося до вікон, вона зрозуміла, що сталося.

Я навшпиньках підійшов до вікна і різко зачинив його. Але навіть тоді знизу вилетіло жало і ляснуло об скло. Ми глянули вниз, на хащі триффідів: десятеро чи дванадцятеро з них стояли просто під стінами будинку. Вогнемети були в одному з сараїв. Пішовши за ними, я нічим не ризикував. Вдягнувши товстий одяг, рукавиці, шкіряний шолом, окуляри та дротяну маску, я проклав собі шлях крізь юрбу триффідів, розмахуючи найбільшим різницьким ножем, який я тільки зміг знайти. Жала так часто хльоскали по дротяній масці, що вона намокла, і отрута почала дрібними краплинками потрапляти всередину. Вона затуманювала окуляри, тож перше, що мені довелося зробити, коли я зайшов до сараю, це змити її з обличчя. Розчищаючи собі шлях, я наважився увімкнути вогнемет лише на найменшу потужність, боячись підпалити двері та віконні рами, але і такий струмінь перелякав їх достатньо, щоб дати нам спокій.

Джозелла та Сьюзен стояли з вогнегасниками, доки я, нагадуючи щось середнє між водолазом та марсіанином, по черзі висовувався з вікон другого поверху і поливав вогнем юрбу цих тварюк, що оточили наш будинок. Знадобилося небагато часу, щоб спалити значну їх кількість і змусити решту рухатися. Сьюзен, тепер уже вдягнувшись для такої роботи, взяла другий вогнемет і взялася за надзвичайно приємну для неї справу — стала переслідувати триффідів, у той час як я відправився в поле, щоб знайти причину проблем. Це було неважко. Я одразу ж помітив місце, де в нашу огорожу і досі вливалися потоком триффіди, штовхаючись стеблами і розмахуючи листям. Потім вони трохи розходилися в різні боки, але всі рухалися в напрямку будинку. Перерізати їм шлях було просто. Струмінь вогню спереду зупинив їх; ще один струмінь, з іншого боку, змусив їх повертатися назад. Струмінь згори поквапив їх і змусив тікати тих, що запізнилися. Близько двадцяти ярдів паркану лежали на землі разом зі стовпами. Я поправив його на якийсь час, давши цим істотам достатньо вогню, щоб вони трималися подалі хоча б ще кілька годин.

Більшу частину дня ми з Джозеллою та Сьюзен витратили на те, щоб відремонтувати пролом у загорожі. Минуло ще кілька днів, перш ніж ми зі Сьюзен переконалися, що обстежили кожен куточок загорожі й знайшли всіх непроханих гостей. Ми продовжили огляд, перевіривши паркан по всій довжині та зміцнивши усі ненадійні секції. Але за чотири місяці триффіди прорвалися знову…

Цього разу в проломі лежало багато розчавлених триффідів. У нас склалося враження, що вони загинули через тисняву, що виникла біля паркану, перш ніж він впав, а потім були затоптані рештою.

Стало ясно, що потрібні нові захисні заходи. Жодна з частин загорожі не була міцнішою за ту, що впала. Найприйнятнішим засобом тримати їх на відстані здавалася електрифікація. Щоб посилити струм, я знайшов армійський генератор, змонтований на трейлері, і привіз його додому. Ми зі Сьюзен взялися прокладати електричні дроти. Не встигли ми завершити роботу, як ці тварюки прорвалися в іншому місці.

Я вважав, що ця система буде ефективною, якщо ми триматимемо її увімкненою весь час — або принаймні більшу частину часу. Але існувала проблема — споживання пального. Бензин був одним з найцінніших наших запасів. Стосовно їжі, то ми ще могли сподіватися, що щось виростимо, але тільки-но стануть недоступними бензин та дизельне пальне, разом з ними зникне більшість наших зручностей. Закінчаться експедиції, а разом з ними і поповнення запасів. Почнеться справжнє первісне життя. Тож з міркувань економії струм на огорожу подавався лише на кілька хвилин два-три рази на день. Це змушувало триффідів відстрибувати на кілька ярдів і не дозволяло їм тиснути на паркан. Як додаткову охорону ми встановили на внутрішньому паркані сигналізацію, що дозволяла нам впоратися з будь-якими проривами, перш ніж вони стануть небезпечними.

Проблема полягала в тому, що триффіди були явно здатні вчитися з власного досвіду, принаймні в певних межах. Наприклад, ми виявили, що вони призвичаїлися до нашої практики вмикати струм вночі та вранці. Ми почали помічати, що вони тримаються від загорожі подалі, коли ми зазвичай вмикаємо двигун, і починають наближатися невдовзі після того, як ми його вимикаємо. Неможливо було сказати, чи пов’язують вони наявність струму в загорожі зі звуком двигуна, але пізніше ми перестали сумніватися в тому, що це так і є.

Змінити графік увімкнення струму і зробити його хаотичним було доволі легко, але Сьюзен, яка продовжувала вивчати їх із невпинною ворожістю, невдовзі почала стверджувати, що період, на який удар струмом може тримати їх подалі від огорожі, стабільно скорочується. Утім, електрифікований дріт та періодичні напади на тих, хто найщільніше скупчувався біля огорожі, дали нам можливість більше року бути вільними від їхніх набігів; ми вже навчилися достатньо добре стримувати їх, щоб вони стали не більше ніж дрібною перешкодою.

Під захистом паркану ми продовжили навчатися сільському господарству і життя поступово увійшло в буденний ритм.

Одного літнього дня шостого року ми з Джозеллою вибралися разом на узбережжя; ми поїхали напівгусеничною машиною, якою я тепер часто користувався — настільки вже зіпсувалися дороги. Для Джозі це було свято. Уже багато місяців вона не була за межами загорожі. Хатні клопоти й діти прив’язували її до дому, і вона могла вибиратися лише в нечисленні поїздки, коли виникала потреба, але тепер ми вже досягли того етапу, коли знали, що можемо без проблем залишити господарство на Сьюзен, і відчули полегшення, переїхавши через гори і опинившись на іншому боці. Ми зупинили машину на нижчих південних схилах і всілися там.

Це був чудовий червневий день; у чистій блакиті неба пливли лише кілька легеньких хмарок. Сонце світило на пляжі та море так само яскраво, як у ті часи, коли ці пляжі були переповнені купальниками, а море всіяне невеличкими човнами. Кілька хвилин ми дивилися на цей пейзаж мовчки. Потім Джозелла сказала:

— Тобі ще здається, що варто заплющити на хвильку очі, розплющити — і все буде як колись, Білле? Мені — так.

— Уже не так часто, — відповів я. — Але мені довелося побачити більше, ніж тобі. І все одно, іноді…

— А поглянь-но на чайок: вони такі, як і колись.

— Цього року птахів побільшало, — погодився я. — І я цьому радий.

Здалеку маленьке містечко нагадувало імпресіоністську картину: воно і досі являло собою ту саму купу будиночків та бунгало з червоними дахами, заселеними здебільшого представниками середнього класу, які вдало пішли на пенсію. Але це враження могло тривати не більше кількох хвилин. Хоча на дахах ще досі можна було помітити черепицю, стіни вже були ледь помітні. Охайні сади вже зникли під нестримним натиском зелені, серед якої то там, то тут мерехтіли плямки кольору від нащадків старанно вирощуваних квітів. Навіть дороги з цієї відстані нагадували зелені килими. Коли ми наблизилися до них, то побачили, що цей ефект м’якої зелені — ілюзія: вони заросли великими, жорсткими бур’янами.

— Лише кілька років тому, — задумливо сказала Джозелла, — люди скаржилися, що ці бунгало руйнують ландшафт. А подивись на них тепер.

— Так, ландшафт бере реванш, — сказав я. — Природа, здається, завершила свою роботу: хто міг подумати, що в колишніх людях було стільки темпераменту?

— Це мене й лякає. Здається, ніби все вирвалося на волю. І радіє, що з нами все закінчено і можна йти власним шляхом. Не знаю… Може, ми просто дуримо самих себе відтоді, як усе це сталося? Ти не думаєш, що нам справді кінець, Білле?

У мене було набагато більше часу, щоб замислитися над цим під час своїх вилазок.