День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну, не зовсім так. Я мала на увазі моїх видавців, пресу, режисерів. Їх це дуже розвеселило б. Вийшло б нове видання моєї книжки — можливо, новий фільм — і фото в усіх газетах. Не думаю, що тобі усе це сподобалося б.

— Я думаю про іншу річ, яка мені не дуже сподобалася, — сказав я. — Пам’ятаєш ту місячну ніч, коли ти поставила мені умову?

Вона глянула на мене.

— Ну, можливо, світ не настільки з’їхав з глузду, — сказала вона мені.

15 Світ звужується

Відтоді я почав вести книгу записів. Це була суміш щоденника, списку запасів та нотаток. У ній є нотатки про місця, де я бував зі своїми експедиціями, детальні звіти про зібрані запаси, оцінки кількості доступних запасів, спостереження за станом приміщень із примітками про те, які з них потрібно очистити найперше, щоб уникнути подальшого руйнування. Харчі, пальне та насіння були постійними, але аж ніяк не єдиними об’єктами пошуку. У книзі є записи про одяг, інструменти, постільну білизну, зброю, кухонне приладдя, купу стовпів і дріт, дріт, і ще раз дріт, а також книги.

З цих записів я можу бачити, що за тиждень після повернення з Тіншема я почав зводити дротяну загорожу для захисту від триффідів. Ми вже мали бар’єри, що не давали їм потрапити в сад та наблизитися до будинку. Тепер я взявся за амбітніший план — звільнити від них кілька сотень акрів. Для цього потрібна була міцна дротяна огорожа, що повною мірою поєднувала в собі переваги природних перешкод та бар’єрів, і легший паркан зсередини, що убезпечував худобу або нас від випадкового удару жалом крізь головну огорожу. Це була важка, виснажлива робота, і, щоб завершити її, мені знадобилося кілька місяців.

Одночасно я намагався навчитися азів сільського господарства. Ця справа не з тих, яких можна легко навчитися з книжок. З одного боку, жодному автору таких книг ніколи не спадало на думку, що потенційний фермер починатиме з абсолютного нуля. Тому я виявив, що всі праці починалися ніби зсередини, з огляду на належну основу та знання термінології, яких у мене не було. Мої спеціалізовані біологічні знання були непридатні для розв’язання практичних проблем. Теоретична частина таких книжок здебільшого передбачала використання матеріалів та речовин, що були або недоступні для мене, або я просто не впізнав би їх, якби навіть і знайшов. Дуже швидко я почав розуміти, що на той момент випустив з уваги речі, які невдовзі можуть стати дефіцитними — хімічні добрива, імпортні корми, та все інше, крім простіших механізмів, тож задля врожаю доведеться пролити чимало поту, і невідомо, яким він буде.

Книжкові знання в галузі конярства, молочарства та забою худоби теж не давали адекватної практичної основи, достатньої для опанування цих мистецтв. У цій роботі було дуже багато випадків, коли не можна було просто відволіктися від справи й заглянути в потрібний розділ. Мало того, реальність постійно підкидала нам незрозумілі відхилення від простих книжних схем.

На щастя, у нас було достатньо часу, щоб учитися на власних помилках. Усвідомлення того, що мине ще кілька років, перш ніж ми зможемо покладатися лише на власні ресурси, дозволяло нам не впадати у відчай від наших розчарувань. Також нас підбадьорювала думка, що ми будемо ощадливо використовувати ті запаси, які нагромадили, і не дозволимо їх змарнувати.

З міркувань безпеки я чекав цілий рік, перш ніж знову вибрався до Лондона. Це була найвигідніша територія для моїх наскоків, і разом з тим вона справляла найбільш гнітюче враження. У цьому місці й досі виникало враження, що достатньо дотику чарівної палички, щоби вдихнути в нього життя, хоча багато машин на вулицях вже почало вкриватися іржею. А за рік зміни стали ще помітнішими. З фасадів будинків почали падати великі шматки штукатурки, засмічуючи тротуари. На вулицях вже можна було знайти шматки черепиці та ковпаки від димарів. У стічних канавах оселилися трава та бур’ян, перешкоджаючи відтоку води. Стічні жолоби на дахах були засмічені листям; у тріщинах та намулі, що зібрався за цей час, виросло більше трави і навіть невеличкі кущі. Майже кожна будівля почала обростати зеленою «перукою», під якою накопичувалася волога і гнив дах. Крізь вікна багатьох будинків можна було побачити провалену стелю, шпалери, що відшарувалися від стін, а також стіни, які взялися краплями вологи. Сади в парках та на площах перетворилися на дику місцевість, звідки рослинність виповзала на сусідні вулиці. Здавалося, рослини випирали звідусіль: пускали коріння між каменями бруківки, піднімалися з тріщин у бетоні, знаходили собі притулок навіть на сидіннях покинутих машин. Вони повільно вторгалися з усіх боків, відвойовуючи безводні простори, створені людиною. І от що цікаво: як тільки жива природа брала під контроль якесь місце, воно вже не справляло настільки гнітючого враження. Ніби за помахом чарівної палички, звідти тікала більшість привидів, повільно відступаючи в минуле.

Одного разу — не того і не наступного року, а пізніше — я знову стояв на Пікаділлі-серкус і, дивлячись на тамтешнє спустошення, намагався воскресити в уяві ті юрби, що колись там роїлися. Але це мені більше не вдавалося. Навіть у моїх спогадах вони здавалися нереальними. Тепер від них не лишилося й сліду. Вони стали таким самим фоном історії, як публіка римського Колізею чи ассирійська армія, і так само зникли з пам’яті. Ностальгія, що іноді вповзала в мою душу в ці тихі години, була здатна зворушити мене більше, ніж сама по собі сцена руйнування. Коли я був за містом, то міг згадувати приємні моменти з колишнього життя, а тут, серед важких будівель, що повільно руйнувалися, я, здається, здатен був згадати лише плутанину, розчарування, безцільний рух, дзвін порожніх посудин, що пронизував усе, і починав вагатися, чи так уже й багато ми втратили…

Свою першу пробну поїздку туди я здійснив сам і повернувся з ящиками протитриффідних патронів, паперу, деталей для двигуна, книжками, надрукованими шрифтом Брайля, та друкарською машинкою, що їх так хотів мати Денніс, і такими предметами розкоші, як випивка, солодощі, платівки, а також із купою книжок для всіх нас. За тиждень після цього разом зі мною поїхала Джозелла — по одяг не стільки для дорослих, скільки для дитини Мері і для малюка, якого вона тепер очікувала. Ця єдина поїздка до Лондона засмутила її.

Я вибирався туди час від часу, шукаючи якісь необхідні речі, і використовував цю можливість, щоби прихопити трохи «предметів розкоші». Жодного разу я не бачив там нічого рухомого, окрім нечисленних горобців та випадкових триффідів. Котів та собак, які з кожним поколінням дичавіли все більше, можна було побачити в сільській місцевості, але не тут. Однак іноді я знаходив сліди інших, що приїздили сюди поповнити запаси, але ніколи не зустрічав їх.

Наприкінці четвертого року я здійснив останню поїздку і виявив, що тепер з’явилися ризики, про які раніше й не думав. Першим натяком став гуркіт за моєю спиною десь у внутрішніх передмістях. Я зупинив вантажівку і, озирнувшись, побачив пилюку, що підіймалася від купи каміння, яка лежала поперек дороги. Очевидно, вібрація від машини стала останньою краплею для фасаду будівлі, що вже готовий був розвалитися. Того дня я не звалив жодного будинку, але провів його у страху, що на мене може звалитися потік цегли або штукатурки. Відтоді я обмежував свої пошуки меншими містами і зазвичай ходив ними пішки.

Брайтон міг би стати нашим найбільшим джерелом постачання, але і з цією ідеєю довелося попрощатися. Коли я вирішив, що його можна відвідати, місто вже контролювали інші. Хто це був і скільки їх було, я так і не дізнався. Я просто побачив грубу стіну з каміння, наваленого поперек дороги, а на стіні напис фарбою:

НЕ НАБЛИЖАТИСЯ!

Цю пораду було підкріплено пострілом з гвинтівки, що підняв просто переді мною фонтанчик пилу. Поблизу не було жодної людини, яку можна було б переконати в тому, що від мене не буде жодної шкоди, — та й сенсу це робити не було.

Я розвернувся і замислено поїхав геть, розмірковуючи над тим, чи не настав час, коли Стівенові приготування до оборони можуть виявитися не такими вже й недоречними. Просто заради безпеки я взяв кілька кулеметів та мінометів з того самого джерела, де ми знайшли вогнемети, які застосовували проти триффідів.

У листопаді того другого року Джозелла народила першу дитину. Ми назвали хлопчика Девідом. Моя радість від нього часом затьмарювалася побоюваннями щодо того, з яким світом йому доведеться зіткнутися. Але Джозеллу це непокоїло набагато менше, ніж мене. Вона його обожнювала. Здавалося, він був для неї ніби компенсацією за все, що вона втратила і, за іронією долі, вона почала менше переживати про майбутнє, ніж до того. В усякому разі, він був здоровим хлопчиком, а це свідчило про те, що в майбутньому він буде здатен подбати про себе, тому я притлумив усі свої побоювання і став вкладати більше праці в землю, що одного дня мала б забезпечити нас усіх.

Минуло, мабуть, не так багато часу після цього, коли Джозелла змусила мене звернути більше уваги на триффідів. Пропрацювавши з ними багато років, я настільки звик вживати проти них запобіжні заходи, що їхнє перетворення на звичайну частину ландшафту було для мене не таким помітним, як для інших. Також я звик носити дротяні маски та рукавички, коли працював з ними, тож для мене було мало нового в тому, щоб надягати ці речі щоразу, коли я кудись виїздив. По суті, я звик мало зважати на триффідів — так само, як у районі, відомому епідеміями малярії, мало звертають увагу на москітів. Джозелла згадала про це, коли одного вечора ми лежали в ліжку і єдиним звуком був віддалений переривчастий стукіт їхніх твердих маленьких паличок об стебла.

— Останнім часом вони стали стукати голосніше, — зауважила вона.

Спочатку я не зрозумів, про що вона говорить. Цей звук був звичним фоном для тих місць, де я жив та працював, і якщо я не прислухався до нього спеціально, то не міг сказати, є він чи його нема. Тепер я прислухався.

— Я не відчуваю ніякої різниці, — сказав я.

— Немає ніякої різниці. Просто стукіт став голосніший, бо їх тепер набагато більше, ніж раніше.

— Я не помітив, — сказав я байдуже.

Щойно я спорудив паркан, мої інтереси звузилися до його меж, і я не цікавився тим, що відбувається назовні. Під час експедицій у мене склалося враження, що сфера поширення триффідів залишилася здебільшого без змін. Я згадав, що в деяких місцях їх було багато і це привертало мою увагу, але я припускав, що в цьому районі просто було кілька розплідників.

— Їх точно стало більше. Придивись до них завтра, — сказала вона.

Уранці я згадав її слова і визирнув з вікна, поки вдягався. Я зрозумів, що Джозелла мала рацію. За невеликою частиною паркану, помітною з вікна, їх можна було нарахувати більше сотні. Я згадав про це за сніданком. Сьюзен здивувалася.

— Але ж їх весь час стає все більше, — сказала вона. — Хіба ти не помічав?