День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Дякувати небесам, усе було дуже просто, — сказала вона. — Бідолашна Мері дуже боялася, що донька теж буде сліпа, але, звичайно, це не так. І тепер вона жахливо ридає через те, що не зможе її побачити.

Ми випили.

— Як дивно, — сказала вона, — я маю на увазі те, як все відбувається. Це ніби нагадує насіння: здається, воно зморщене і вже мертве, але ж ні. А тепер починається нове життя, яке прийшло у весь цей…

Вона закрила обличчя руками.

— О Господи, Білле, та невже все так і триватиме? Знову, і знову, і знову…

І вона теж зайшлася плачем.

За три тижні по тому я поїхав до Тіншема, щоб побачитися з Коукером і домовитися про наш переїзд. Я взяв звичайну машину, плануючи з’їздити туди двічі. Коли я повернувся, Джозелла зустріла мене в коридорі. Вона помітила вираз мого обличчя.

— Що сталося? — спитала вона.

— Нікуди ми тепер не поїдемо, — сказав я їй. — Тіншему кінець.

Вона витріщилася на мене.

— Що трапилося?

— Не впевнений, але схоже, що чума дісталась і туди.

Я коротко описав обстановку. Багато розслідувати не довелося. Коли я приїхав, ворота були відчинені, і один лише вигляд триффідів, які вільно гуляли в парку, попередив мене, чого можна очікувати. А коли я виліз з машини, то запах підтвердив мої здогади. Я змусив себе зайти в будинок. З його виду було ясно, що він спорожнів тиждень-два тому. Я зазирнув до двох кімнат. Цього було достатньо. Я погукав, але мій голос лише прокотився порожнім будинком. Далі я вже не пішов.

На вхідних дверях була пришпилена якась записка, але від неї залишився лише один чистий куточок. Я довго шукав решту аркуша, яку, мабуть, зірвав вітер, але не знайшов. На задньому дворі не було ні вантажівок, ні легковиків, разом з ними зникла й більша частина запасів — куди саме, важко сказати. Мені не залишалося нічого іншого, окрім як сісти в машину й повернутися.

— І що ж далі?.. — запитала Джозелла, коли я завершив.

— А далі, люба моя, ми залишимося тут. Навчимося себе забезпечувати і будемо триматися, доки не прийде допомога. Можливо, десь є якась організація…

Джозелла похитала головою.

— Гадаю, нам краще забути про допомогу. Мільйони людей чекали її, а вона так і не надійшла.

— Щось має статися, — сказав я. — Мільйони таких маленьких груп розкидані по всій Європі й по всьому світі. Якісь з них зберуться разом і почнуть відбудовувати світ.

— І скільки це триватиме? — відповіла Джозелла. — Кілька поколінь? Мабуть, ми вже й не доживемо до цього. Ні, цей світ зник, а ми залишилися. І ми мусимо будувати власне життя. І нам доведеться планувати його так, ніби допомога ніколи не прийде, — вона замовкла. У її очах з’явився дивний, порожній вираз, якого я ніколи до того не бачив. Її обличчя зморщилося.

— Кохана… — сказав я.

— О, Білле, Білле. Не хотіла я такого життя. Якби тебе тут не було, я б уже…

— Тихше, серденько, — сказав я. — Тихше, — і погладив її волосся. За кілька хвилин вона взяла себе в руки.

— Вибач, Білле. Ці жалощі до себе… Це огидно. Більше ніколи так не буду.

Вона витерла очі носовичком і трохи пошморгала носом.

— Отже, мені доведеться стати дружиною фермера. Хай там як, а я рада вийти за тебе заміж, Білле, хоч це й не шлюб, взятий за всіма правилами.

Раптом вона приглушила в собі смішок, який я не чув раніше.

— Що таке?

— Я просто згадала, як мене колись лякала сама думка про весілля.

— Це цілком нормально, по-дівочому, не так вже й неочікувано, — сказав я.