День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коукер сумно зітхнув і перемкнув свою увагу на радіомайстра.

— Ці запаси ненадовго. Я вважаю, що ми отримали хорошу перевагу при створенні нового світу. Ми маємо достатній стартовий капітал, з якого можемо все почати, але він не вічний. Ми не змогли б з’їсти всю їжу, яка тут є, навіть якщо вона пролежала б тут не одне покоління, а вона не пролежить. Більша її частина дуже швидко зіпсується. І це стосується не лише їжі. Усе, що ми бачимо, повільно, але неухильно, розвалиться на шматки. Якщо ми хочемо наступного року поїсти щось свіженьке, то нам доведеться вирощувати це самим. Зараз може здаватися, що до цього ще далеко, але прийде час, коли ми будемо змушені все вирощувати самі. Настане й той час, коли зносяться або заіржавіють усі трактори і заправити їх буде нічим, і тоді нам доведеться йти до природи і дякувати коням — якщо вони ще будуть.

Це пауза, яка послана нам небесами, щоб ми оговталися від першого шоку і почали збиратися докупи, але це не більше ніж пауза. Потім нам доведеться орати, згодом — навчитися кувати лемеші, а ще пізніше — навчитися топити залізо, з якого ми ці лемеші будемо робити. Зараз ми стоїмо на дорозі, яка вестиме нас далі й далі в минуле, доки ми не зможемо — якщо зможемо — навчитися добре робити всі ті речі, які ми зношуємо. Тільки тоді ми зможемо зупинитися на цій стежці, що веде нас до варварства. Але тільки-но ми зможемо це зробити, тоді, можливо, ми почнемо знову повільно повзти вгору.

Він озирнувся навколо, аби переконатися, що ми його розуміємо.

— Ми можемо це зробити, якщо захочемо. Найцінніша частина нашої переваги — це знання. Це той короткий шлях, який дозволить нам не повторити долі наших предків. Усі ці знання вже є в книгах, і нам потрібно лише постаратися дістати їх.

Решта слухачів дивилася на Коукера з інтересом. Вони вперше стали свідками його ораторських здібностей.

— Отже, — продовжував далі він, — зі свого знання історії я можу сказати, що для користування знаннями потрібна одна річ — вільний час. Коли всім доводиться важко працювати, щоб вижити, і немає вільного часу на роздуми, знання застоюються, а разом з ними й люди. Роздумами можуть займатися здебільшого люди, які не залучені до виробничого процесу — люди, які майже повністю живуть за рахунок праці інших, але насправді являють собою довгострокову інвестицію. Освіта зростала в містах та великих інституціях, а сільська місцевість підтримувала їх своєю працею. Ви згодні зі мною?

Стівен насупив брови.

— Більш-менш, але я не розумію, до чого ти хилиш…

— Справа саме в цьому — у оптимальному розмірі. Громада нашого розміру не може сподіватися ні на що, крім існування і поступового занепаду. Якщо ми залишатимемося в тому стані, як є, а нас лише десятеро, то нас неминуче чекає поступове і безглузде згасання. Якщо в нас будуть діти, то через працю в нас вистачатиме часу лише на те, щоб дати їм елементарну освіту; виросте ще одне покоління — і ми матимемо дикунів або йолопів. Для того аби протриматися самостійно і скористатися тими знаннями, що є в бібліотеках, нам потрібні вчитель, лікар та керівник, і ми повинні бути в змозі підтримувати їх, у той час як вони допомагатимуть нам.

— Ну і?.. — сказав Стівен після паузи.

— Я думав про те місце, що ми бачили разом з Біллом, — про Тіншем. Жінці, яка намагається ним керувати, конче потрібна допомога. В її розпорядженні близько п’ятдесяти чи шістдесяти людей, і лише десь десять-дванадцять з них зрячі. Вона не може так керувати. Вона знає, що не може, але не хотіла цього визнавати. Вона не хотіла зоставатися перед нами в боргу, і тому не стала просити нас залишитися. Але вона була б дуже рада, якби ми повернулися і попросили, щоб нас прийняли.

— Боже мій, — вихопилося в мене. — То ти думаєш, що вона навмисно вказала нам хибний шлях?

— Не знаю. Можливо, я несправедливо до неї ставлюся, але хіба не дивно, що ми й досі не чули й не бачили нічого, що нагадувало б про Бідлі та його компанію? Так чи інакше, прагнула вона того чи ні, але все вийшло саме так, бо я вирішив повернутися туди. Якщо вам потрібні причини, то ось вони, дві головні причини. Перша — якщо це місце розвалиться, то це буде жахливе марнотратство і ганьба для всіх, хто там є. Друга — воно розташоване набагато краще за цей замок. Там є ферма, яку неважко буде привести до ладу; це практично автономне господарство, але його потрібно буде розширювати в разі потреби. Щоб запустити та утримувати його, потрібно набагато більше робочої сили.

І що більш важливо, воно достатньо велике, щоб виділити час на навчання — навчання спочатку сліпих, а потім і зрячих дітей, коли вони з’являться. Я вірю, що це можливо зробити, і робитиму все, що в моїх силах, а якщо ця зарозуміла міс Дюран не здатна цього зрозуміти, то хай піде і втопиться в річці.

Тепер справа ось в чому. Я вважаю, що міг би зробити це за певних обставин, і я знаю, що якщо наша група піде туди, то ми реорганізуємо і запустимо наше господарство за кілька тижнів. Потім ми житимемо як громада, яка зростатиме і докладатиме максимум зусиль, щоб протриматися самостійно. Альтернативою є залишатися маленькою групою, яка і далі занепадатиме, з часом відчуваючи все більшу самотність та відчай. То що ви думаєте?

Ми трохи посперечалися щодо деталей, але сумнівів здебільшого не було. Ті з нас, хто їздив на пошуки, сповна відчули, якою жахливою може бути самотність. Ніхто не був сильно прив’язаний до нинішнього притулку. Його вибрали через оборонні якості, які важко було б заперечити. Але більшість членів групи вже відчувала, як усіх дедалі більше гнітить ізоляція. Думка про ширше та різноманітніше товариство сама по собі була привабливою. За годину дискусія точилася вже здебільшого навколо питань транспорту та деталей переїзду, і пропозиція Коукера була в основному прийнята. Сумнівалася лише дівчина Стівена.

— А цей Тіншем, він є на мапах? — стурбовано спитала вона.

— Не переймайтеся, — заспокоїв її Коукер. — Він є на всіх найкращих американських мапах.

Наступного дня, рано-вранці, я зрозумів, що не поїду з ними до Тіншема. Можливо, пізніше, але не зараз…

Спочатку я прагнув скласти їм компанію, щоб витягнути з міс Дюран правду про те, куди поїхала група Бідлі. Але потім я з тривогою був змушений визнати, що не знаю, чи була з ними Джозелла — і, по суті, вся інформація, яку я зміг зібрати, підказувала мені, що не була. Вона точно не проїздила повз Тіншем. Але якщо вона не поїхала їх шукати, то куди ж тоді вона рушила? Навряд чи вона залишила якусь другу вказівку в будівлі Університету, яку я міг би не помітити…

А потім, немов спалах світла, у моїй пам’яті виринула розмова, яку ми мали в реквізованій квартирі. Ось вона сидить у своїй блакитній вечірній сукні, а в сяйві свічок виблискують діаманти… «А як щодо Сассекського Даунса?.. Я знаю чудову стару ферму на півночі». І тоді я зрозумів, куди повинен їхати…

Уранці я сказав про це Коукеру. Він поставився до мене зі співчуттям, але було видно, що він не хоче сильно мене обнадіювати.

— Гаразд. Роби, як вважаєш за краще, — погодився він. — Сподіваюся… Хай там як, а ви знатимете, де ми є, і зможете приїхати до Тіншема та допомогти вправити цій жінці мозок.

Того ранку погода зіпсувалася. Дощ періщив як з відра, коли я заліз до знайомої вантажівки. Але мою душу наповнювали радість і надія; навіть якби дощ був удесятеро сильнішим, це не засмутило б мене і не змінило б моїх планів. Коукер вийшов надвір провести мене. Я розумів, чому він надає цьому такого значення: хоч він нічого й не казав, було ясно, що його й досі турбують спогади про перший нерозважливий план та його наслідки. Дощ вирівняв його волосся, і вода струмками стікала з його шиї; він став біля кабіни і простягнув мені руку.

— Обережніше, Білле. Зараз уже немає «швидкої допомоги», а їй буде приємніше побачити тебе живим і здоровим. Удачі тобі, і передай їй від мене вибачення, коли її побачиш.

Хоча він і сказав «коли», у його тоні явно звучало «якщо».

Я побажав їм удачі в Тіншемі. Потім витиснув зчеплення, і машина, хлюпаючи, рушила багнистою дорогою.

13 Подорож у надії

Цей ранок був отруєний дрібними невдачами. Спочатку це була вода в карбюраторі. Потім я примудрився проїхати дюжину миль на північ, вважаючи, що їду на схід, і перш ніж я встиг виправити помилку, у мене виникли проблеми з системою запалювання на похмурій гірській дорозі, де до найближчого поселення були милі. І ці затримки, і природна реакція на них добряче зіпсували той оптимістичний настрій, з яким я вирушив у дорогу. Коли я розв’язав цю проблему, була вже перша година дня, і погода змінилася на краще.