Після цього вона вирішила почекати, доки хтось не прийде і не прибере і триффіда, і чоловіка. Минало, на диво, багато часу, але ніхто не приходив; утім, з тими запасами, що були в її крамниці, вона могла жити досить комфортно. Вона все ще чекала, пояснювала місіс Форсетт, з безпосередньою неуважністю наливаючи собі четверту склянку, коли Коукер, зацікавившись димом, що йшов з її димаря, відстрелив триффідові верхівку і зайшов усередину.
Вона нагодувала його, а він, своєю чергою, дав їй пораду. Переконати її у справжньому стані речей виявилося нелегкою справою. Зрештою він запропонував: хай вона прогуляється селом, тримаючись подалі від триффідів, а він повернеться о п’ятій вечора дізнатися її думку. Повернувшись, він побачив, що вона вже вдягнулася, зібрала речі й цілком готова їхати.
Того вечора у Чаркотт-Олд-Гауз ми знову зібралися біля мапи. Коукер почав виділяти нові райони пошуку. Ми спостерігали за ним без ентузіазму. Нарешті Стівен висловив те, що думали всі ми (в тому числі, й сам Коукер):
— Послухай, ми всі проїхали місцевість у радіусі п’ятнадцяти миль. Уже ясно, що в найближчих околицях їх немає. Або ваша інформація неправильна, або вони вирішили не зупинятися і поїхали далі. Якщо ми продовжимо шукати так, як сьогодні, то, як на мене, просто змарнуємо час.
Коукер поклав на стіл циркуль, який він тримав у руках.
— І що ж ти пропонуєш?
— Ну, мені здається, що ми змогли б дослідити набагато більший район з повітря, і це вийде і швидше, і краще. Я готовий закластися, що, почувши звук двигуна у повітрі, будь-хто вилізе і якось дасть про себе знати.
Коукер похитав головою.
— І як ми про це раніше не подумали. Звичайно, це має бути гвинтокрил, — але де нам його взяти і хто буде пілотом?
— О, я зможу розібратися в такій штуці, — впевнено сказав радіомайстер.
У його тоні було щось переконливе.
— Ти колись керував гвинтокрилом? — спитав Коукер.
— Ні, — зізнався радіомайстер, — але я не думаю, що це важко, якщо маєш трохи спритності.
— Гм, — сказав Коукер, стримано глянувши на нього.
Стівен згадав розташування двох авіабаз королівських ВПС неподалік, а від Йоувілля проходила лінія повітряного таксі.
Всупереч усім нашим сумнівам, радіомайстер виявився вправним пілотом. Здавалося, він був абсолютно впевнений у тому, що його інстинктивне відчуття техніки його не підведе. Попрактикувавшись з півгодини, він підняв гвинтокрил в повітря, і ми полетіли назад до Чаркотта.
Машина кружляла над місцевістю чотири дні, розширюючи кола. Перші два дні спостерігачем був Коукер, потім його замінив я. Загалом ми виявили десять маленьких груп. Ніхто з них нічого не знав про групу Бідлі, й у жодній не було Джозелли. Коли ми бачили якусь групу, то приземлялися. Зазвичай людей було по двоє-троє осіб. У найбільшій групі було семеро чоловік. Вони вітали нас з надією та хвилюванням, але коли виявляли, що ми представляємо таку саму групу, а не якийсь пошуково-рятувальний загін, то здебільшого втрачали до нас інтерес. Ми мало що могли їм запропонувати. Дехто від розчарування засипав нас лайкою та погрозами, але більшість просто знову піддавалася зневірі. Зазвичай вони не дуже хотіли об’єднуватися з іншими групами, і були схильні триматися за те, що мали, облаштовуючись у своїх притулках якомога зручніше, і чекаючи приходу американців, які рано чи пізно мали знайти сюди дорогу.
Схоже, це переконання стало поширеною і нав’язливою ідеєю. Наші припущення про те, що в тих американців, які вижили, і своїх проблем більш ніж повно, сприймалися як надмірний песимізм. Американці, запевняли нас, ніколи б не дозволили такому статися у власній країні. І все ж, попри мікоберівську[20] зацикленість на американських «феях-хресних», ми залишили кожній групі мапу, де було вказане приблизне розташування груп, які ми вже виявили — на той випадок, якщо вони змінять свою думку і захочуть триматися разом.
Польоти були не надто приємним завданням, але все ж таки це було краще, ніж самому обшукувати територію. Однак наприкінці четвертого дня, що теж не дав результатів, було вирішено відмовитися від пошуків.
Принаймні таке рішення прийняла решта з групи. Я не погоджувався з ними. На відміну від мене, ці пошуки не мали для них особистого значення. Кого б вони не знайшли, зараз чи згодом, для них це були незнайомці. Пошуки групи Бідлі для мене були засобом, а не метою. Якби я знайшов їх і побачив би, що Джозелли з ними немає, то продовжив би шукати далі. Але не можна було очікувати, що інші присвячуватимуть більше часу пошукам суто в моїх інтересах.
Я зі здивуванням зрозумів, що за весь цей час я не зустрів жодної людини, яка б когось розшукувала. Кожен з них, за винятком Стівена та його дівчини, був повністю відірваний від друзів або родичів, які пов’язували б його з минулим і починав нове життя разом з людьми, які були для нього незнайомцями. Лише я, наскільки міг зрозуміти, швидко створив новий зв’язок, настільки короткий, що ледве міг усвідомлювати, яке значення він мав для мене в той час…
Щойно ми вирішили покинути пошуки, Коукер сказав:
— Добре. Тепер нам потрібно подумати, що ми робитимемо далі самі.
— Зробити запаси на зиму, і жити далі. Що ми ще маємо робити? — спитав Стівен.
— Я думав про це, — сказав Коукер. — Може, якийсь час все буде добре. А потім?
— Якщо в нас закінчаться запаси, то навколо ще повно всього валяється, — сказав радіомайстер.
— Американці будуть тут до Різдва, — сказала подруга Стівена.
— Послухайте, — терпляче сказав їй Коукер. — Залиште ви тих американців департаментові захмарних мрій хоча б на хвильку, будь ласка. Просто уявіть собі світ, в якому більше немає ніяких американців. Можете?
Дівчина витріщилася на нього.
— Але ж вони мають бути, — сказала вона.
[20] Вілкінс Мікобер — один з героїв роману Чарльза Діккенса «Девід Коперфілд», невиправний оптиміст.