День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Що більше я прислухався, то дивнішим мені це все здавалося — і тим менше мені це подобалося. За ці десять хвилин я нарахував п’ять осіб, які йшли, вагаючись і човгаючи ногами, почув три голоси, що кричали щось незрозуміле вдалині, та істеричні ридання жінки. Не чути було туркотіння голубів чи цвірінчання горобців. Нічого, крім гудіння струму в дротах…

У душу почало заповзати тривожне, неприємне відчуття. Таке саме відчуття я переживав у дитинстві, коли починав уявляти, які чудовиська ховаються в темних кутках спальні; коли боявся висунути ногу з-під ковдри, щоб за неї не вхопилося якесь страхіття з-під ліжка; навіть вимикача боявся торкнутися, аби щось на мене не скочило. І мені довелося побороти це відчуття, так само як і тоді, коли я був дитиною в темряві. Це було не легше, ніж у дитинстві. Дивно, наскільки мало в нас дорослого, коли справа доходить до якихось випробувань. Ці первісні страхи все ще йшли поруч зі мною, чекаючи своєї миті, і ледь не дочекалися, просто тому що на очах в мене була пов’язка, а рух на вулиці зупинився…

Трохи зібравшись, я спробував мислити логічно. Чому зупиняють дорожній рух? Ну, зазвичай через те, що дорогу перекривають для ремонту. Дуже просто. Будь-якої миті можуть прийти робітники з пневмодрилями й додати звукового різноманіття багатостраждальним пацієнтам. А от далі мій логічний ланцюжок стикнувся з проблемами. Він звернув мою увагу на те, що не чутно навіть віддаленого шуму машин, немає свистків потяга, пихкання буксира. Просто нічого, аж доки годинник не почав бити чверть по восьмій.

Спокуса підглянути — не більше, ніж підглянути, звичайно; просто аби зрозуміти, що взагалі трапилося — була величезною. Але я стримав себе. По-перше, це було не так просто зробити, як здавалося. Зняти пов’язку з очей було нелегко: на мене було намотано чимало пов’язок та бинтів. Але, що більш важливо, я боявся спробувати це зробити. Повна сліпота, що охоплювала мене більше тижня, добряче налякала мене, щоб я ризикував спробувати щастя зі своїм зором. Так, мені мали зняти пов’язки, але це повинні були робити при спеціальному, тьмяному освітленні й остаточно їх зняли б лише за умови, що стан моїх очей буде задовільний. Я не знав, чи це так. Може, мій зір порушено назавжди. А може, я взагалі не зможу бачити. Я ще не знав…

Я лайнувся і знову натиснув кнопку дзвінка. Це трохи заспокоїло мене.

Схоже було, нікого не цікавили дзвінки. Мене почало охоплювати не тільки хвилювання, а й злість. Хай там як, а бути залежним принизливо, а ще гірше, коли немає на кого покластися. Мій терпець урвався. Я вирішив, що щось із цим потрібно робити.

Якщо я закричу і зчиню страшенний галас, то хтось-таки має з’явитися і сказати, що вони про мене думають. Я відкинув простирадло і виліз із ліжка. Я ніколи не бачив кімнати, в якій був, і хоча на слух я добре знав, де двері, їх все одно було не так легко знайти. Здається, там було кілька загадкових і зайвих перешкод, але я відбувся тим, що вдарився об них пальцем ноги та гомілкою. Я висунув голову у дверний прохід.

— Агов! — гукнув я. — Я хочу поснідати. Кімната сорок вісім!

Якусь мить нічого не відбувалося. А потім звідусіль заволали голоси. Здавалося, їх сотні, але жодного слова неможливо було розібрати. Це було так, ніби я поставив платівку із записом шуму натовпу — і цей натовп був у злому гуморі. В голові промайнула жахлива думка: а раптом мене перевезли до божевільні, доки я спав, і це взагалі не лікарня Святого Мерріна? Ці голоси просто здавалися мені якимись ненормальними. Я швидко зачинив двері через цей галас і навпомацки пішов до ліжка. У той момент ліжко здавалося мені єдиною безпечною та заспокійливою річчю в цій загадковій ситуації. Ніби підкреслюючи це, пролунав звук, що завадив мені натягнути на себе простирадла. З вулиці почувся крик, божевільний і заразливо страшний. Людина прокричала тричі, а коли замовкла, то здавалося, що крик і досі лунає в повітрі.

Я здригнувся. На чолі під пов’язками виступив піт. Тепер я зрозумів, що відбувається щось страшне й жахливе. Я більше не міг витерпіти ізоляції та безпорадності. Я повинен був знати, що відбувається навколо мене. Я торкнувся пов’язок, але, взявшись пальцями за шпильки, зупинився…

А що як лікування не принесло успіху? Що як, знявши пов’язки, я зрозумію, що все одно нічого не можу бачити? Це буде ще гірше, в сотню разів гірше…

Мені бракувало сміливості виявити, та ще й сам на сам, що мій зір не вдалося зберегти. А якщо його й зберегли, то чи безпечно тримати мої очі без пов’язки?

Я відсмикнув руки і ліг на спину. Я скаженів від себе і від цього місця й бурмотів якісь дурні, ледь чутні прокляття.

Минув, мабуть, ще деякий час, перш ніж я знову зміг прийти до тями, але трохи пізніше знову зловив себе на думці, що шукаю можливі пояснення тому, що відбувається. Жодних пояснень я не знайшов. Але я був абсолютно переконаний, що сьогодні середа, хай би які пекельні парадокси не відбувалися. Адже минулий день був дуже знаменним, і я готовий заприсягтися, що з того часу минуло не більше однієї ночі.

У хроніках ви прочитаєте, що у вівторок, 7 травня, через земну орбіту проходила хмара уламків від комети. Ви можете навіть повірити в це, якщо хочете, як це зробили мільйони. Можливо, так і було. Я цього довести жодним чином не зможу. Я був не в змозі бачити те, що відбувалося, але маю щодо цього власні припущення. Усе, що я насправді знаю про цю подію, полягає в тому, що я мав провести вечір у своєму ліжку, слухаючи розповіді свідків про те, що вони час від часу називали найвидатнішим небесним явищем.

А до того як усе це почалося, ніхто й слова не чув про цю так звану комету або її уламки…

Не розумію, навіщо це транслювали по радіо, якщо взяти до уваги те, що кожен, хто міг ходити, шкутильгати або хоча б бути перенесеним на ношах, уже був надворі або біля вікна, спостерігаючи за цим найбільшим безкоштовним феєрверком. Але трансляція відбувалася, допомагаючи мені ще краще усвідомити, що це означає — бути незрячим. Я почав думати, що якщо лікування буде невдалим, то краще мені накласти на себе руки, ніж так жити далі.

У випусках новин повідомляли, що попередньої ночі в каліфорнійському небі спостерігалися загадкові яскраво-зелені спалахи. Але в Каліфорнії стільки всього відбувалося, що нікого це надто не зацікавило. Та згодом, коли в подальших повідомленнях почали знову й знову говорити про ці уламки комети, вони привернули увагу.

З усього Тихоокеанського узбережжя надходили свідчення про ці зелені метеори, що зробили ніч настільки яскравою, «часом ллючись такими численними потоками, що здавалося, ніби навколо нас крутиться все небо». І так воно, мабуть, і було, якщо подумати.

Коли ніч рушила на захід, блиск вистави анітрохи не зменшився. Іноді зелені спалахи з’являлися ще до того, як наставала темрява. Диктор, розповідаючи про це явище в шестигодинному випуску новин, радив нікому не пропускати цього дивовижного видовища. Також він згадав, що це явище створює перешкоди для радіоприйому на коротких хвилях, але на середні хвилі, на яких і транслювали цю передачу, як і на телебачення, це не впливає. У його порадах не було потреби. Усі в лікарні були в захваті від цього видовища, і мені здавалося, що навряд чи хтось його проґавить, крім мене самого.

Медсестра, яка принесла мені вечерю, теж розповідала про це (ніби радіокоментарів мені було мало):

— Небо просто наповнене зорями, що падають, — казала вона. — Усе яскраво-зелене. Через це на людські обличчя дивитися моторошно. Усі спостерігають за ними на вулиці, і часом стає так світло, ніби вдень, тільки колір не той. Час від часу з’являються такі яскраві зірки, що на них і дивитися боляче. Кажуть, такого раніше ніколи не було. Як прикро, що ви цього не можете бачити.

— Авжеж, — різко погодився я.

— Ми відсунули всі штори в палатах, щоб кожен міг подивитися, — продовжувала вона. — Якби у вас не було цих пов’язок, то ви бачили б чудове видовище.

— О, — сказав я.

— Але надворі дивитися все ж таки краще. Кажуть, що тисячі людей в парках і на Гемпстедській пустці зібралися, щоб усе це побачити. І на дахах будинків теж повно людей, які стоять і дивляться в небо.

— І як довго це триватиме? — ввічливо спитав я.

— Не знаю, але кажуть, що зараз вже не так яскраво, як було в інших місцях. І все ж навіть якби вам і зняли сьогодні бинти, то навряд чи дозволили б на це дивитися. Вам треба спочатку звикнути до світла, а деякі з цих спалахів дуже яскраві. О-о-о-о!

— Що таке? — поцікавився я.

— Так зблиснуло — вся кімната була в зеленому світлі. Шкода, що ви цього не можете бачити.