День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Цей дурень почав сперечатися. Одному Богові відомо, які хитрощі він приписував мені, ворушачи своїми дурними мізками. Тепер вже ланцюг був достатньо ослаблений, щоб я міг підняти руки. Я стукнув його по голові обома кулаками, і він сповз по стіні. Цей удар позбавив його аргументів. Ключ я знайшов у бічній кишені.

— Слухайте сюди, — сказав я іншим. — Розвертайтеся і йдіть прямо. Не відділяйтеся від групи або теж дістанете кулю. А тепер ворушіться.

Я відімкнув один браслет, позбувся ланцюга і переліз через стіну до чийогось саду. Там я припав до землі і відстебнув другий браслет. Потім я обережно, оглядаючись, рушив до дальнього кінця стіни. Юнак з пістолетом не став бігти за нами, чого можна було очікувати. Він ще був разом зі своєю групою, роздаючи їм вказівки. І тут я подумав: а навіщо йому поспішати? Ми від нього не відстрілювалися, тож він, мабуть, подумав, що ми неозброєні, і не зможемо швидко втекти.

Роздавши вказівки, він упевнено вийшов на дорогу, щоб зручніше було бачити відступ нашої групи, і почав рухатися за ними. На розі він зупинився, глянув на двох моїх вартових, що лежали на землі. Мабуть, ланцюг навів його на думку, що один з них був очами нашої банди, бо він поклав пістолет у кишеню і, не кваплячись, подався за рештою.

Це було не те, чого я очікував, і мені знадобилася хвилина, щоб зрозуміти його задум. Потім я здогадався, що для нього найвигідніше було простежити за групою, щоб виявити нашу штаб-квартиру і побачити, яку здобич він там зможе захопити. Мушу визнати, що визначати вдалі можливості він міг набагато швидше за мене, або краще продумував це заздалегідь. Я був радий, що сказав своїй групі йти прямо. Радше за все, вони вже втомилися, але я розраховував, що ніхто з них не зможе знайти дороги назад до готелю, а отже, і привести його туди. Якщо вони триматимуться разом, я зможу зібрати їх пізніше без особливих труднощів. Найголовніше — вирішити, що робити з чоловіком, у якого пістолет і який не проти ним скористатися.

У деяких частинах світу можна зайти до першого-ліпшого будинку і знайти там зручну вогнепальну зброю. На жаль, Гемпстед до таких місць не належав — це було респектабельне передмістя. Мабуть, десь тут можна було знайти мисливську рушницю, але на неї довелося б пополювати. Єдине, що мені спало на думку, — це тримати його в полі зору, вичікуючи, доки випаде нагода з ним розібратися. Я зламав гілку, знову переліз через стіну й пішов уздовж бордюру, сподіваючись, що мене не відрізнити від сотень сліпих, які так само блукали вулицями.

Протягом певного відрізку дорога була прямою. Рудий юнак був ярдів за п’ятдесят від мене, а моя група — ще за п’ятдесят ярдів попереду нього. Ми йшли так десь із півмилі. Я відчув полегшення, побачивши, що ніхто з передньої групи не проявив жодного наміру звернути на дорогу, що вела до нашої бази. Я вже почав думати, скільки вони пройдуть, перш ніж зрозуміють, що зайшли достатньо далеко, як сталася неочікувана пригода. Один чоловік, який відставав від решти, зупинився. Він кинув палицю і схопився руками за живіт, а потім впав на землю і став качатися від болю. Інші не стали зупинятися заради нього. Вони мали чути його стогони, але, мабуть, не знали, що він з їхньої групи.

Юнак глянув на нього і завагався. Він змінив свій курс і підійшов ближче, придивляючись до скорченої постаті. Зупинившись за кілька футів від чоловіка, він став, пильно дивлячись на нього. Приблизно з чверть хвилини він обережно роздивлявся хворого. Потім повільно, але цілком свідомо, витягнув з кишені пістолет і вистрелив йому в голову.

Почувши звук пострілу, група зупинилася. Те саме зробив і я. Юнак навіть не намагався наближатися до них — схоже, він взагалі втратив до них інтерес. Він розвернувся і пішов назад посередині дороги. Я згадав про свою роль і, стукаючи палицею, почав рухатися вперед. Він пройшов повз, не звернувши на мене жодної уваги, але я встиг побачити його обличчя: воно було занепокоєним та похмурим… Я продовжив іти, аж доки він не відійшов на безпечну відстань, а тоді вже поспішив до групи. Зупинившись через постріл, вони сперечалися, йти далі чи ні.

Я перервав цю суперечку, сказавши, що тепер мені вже не заважають мої безголові вартові й ми зробимо по-іншому. Я заберу вантажівку, приїду хвилин за десять і відвезу їх на базу.

Звістка про нову організовану групу змусила нас тривожитися, але наше місце виявилося невикритим. Єдині новини, які мали для нас ті, хто залишався, — це те, що ще двоє чоловіків та жінка страждають від болю в животі, і їх віднесли до іншого будинку.

Ми зробили все, що могли, для того, аби інші могли оборонятися від мародерів, доки мене не буде. Потім я взяв нову групу і ми знову поїхали вантажівкою — цього разу в іншому напрямку.

Я згадав, що раніше, коли я приїздив на Гемпстедську пустку, то часто виходив на автовокзалі, де була купа маленьких крамничок та крамниць. За допомогою плану вулиць я доволі легко знайшов це місце, а знайшовши, виявив, що воно, на диво, ціле. Якщо не зважати на три чи чотири розбиті вікна, то весь цей район мав такий вигляд, ніби його закрили на вихідні.

Але були й відмінності. По-перше, над цією місцевістю ще ніколи не нависала така тиша — ані в будні, ані в неділю. Крім того, на вулиці вже лежало кілька трупів. До цього часу ми вже достатньо призвичаїлися до них і звертали мало уваги. Насправді, мене здивувало, що людей так мало, але потім я дійшов висновку, що більшість з них знайшла якийсь притулок або зі страху, або через те, що заслабла пізніше. Це була одна з причин, чому ні в кого не виникало бажання заходити до житлових будинків.

Я зупинив вантажівку перед продовольчою крамницею і прислухався кілька секунд. Тиша накрила нас, немов ковдра. Жодна паличка не стукала об землю, і жодна людина не з’являлася в полі зору. Нічого не рухалося.

— Добре, — сказав я. — Висаджуйтеся, хлопці.

Замкнені двері крамниці швидко відчинилися під нашим напором. Усередині були охайні ряди діжок з маслом, сири, шматки бекону, ящики з цукром і купа інших продуктів. Я сказав групі братися до роботи. Тепер вони вже навчилися працювати і були набагато вправнішими, тож я міг залишити їх самих і обстежити задню частину крамниці, а потім спуститися в підвал.

Я вже був унизу і вивчав вміст ящиків, коли почув крики десь ззовні. Десь наді мною голосно затупотіли чоботи. Один чоловік впав у підвал через люк, вдарившись головою. Він не рухався і не подавав жодних звуків. Я здригнувся від думки, що там, мабуть, зав’язалася бійка з іншою бандою. Переступивши через тіло чоловіка, я обережно піднявся схожими на драбину сходами, тримаючи одну руку над головою для захисту.

Спочатку я побачив купу чобіт, що човгали в неприємній близькості від мене і задкували до люка. Я встиг швидко ухилитися від них, мало не діставши по голові. Потім піднявся якраз вчасно: у цей момент розбилося скло вітрини, і разом з ним з вулиці впало троє чоловіків. Над ними захльоскав довгий зелений батіг, що зачепив одного з лежачих. Двоє інших, спотикаючись, пробралися вглиб крамниці. Вони відтіснили назад решту, і у відкритий люк звалилося ще двоє.

Вистачило одного лише погляду на цей батіг, аби зрозуміти, що сталося. За останні кілька днів я майже забув про триффідів. Залізши на якийсь ящик, я зміг глянути над головами людей. У полі зору було три триффіди: один стояв на дорозі й ще двоє — ближче, на бруківці. На вулиці, не рухаючись, лежали четверо людей. Тепер я зрозумів, чому ці крамниці залишилися цілими і чому на пустищі не було людей. Я одразу ж вилаяв себе за те, що не придивився уважніше до трупів, що лежали на дорозі. Один лише погляд на слід від жала був би достатнім попередженням про небезпеку.

— Не рухайтеся! — крикнув я. — Стійте на місці.

Я скочив з ящика, відштовхнув двох чоловіків, які стояли на відчиненій кришці люка і зачинив її.

— Там ззаду є двері, — сказав я їм. — А тепер заспокойтеся.

Спочатку ці двоє заспокоїлися. Але потім триффід зі свистом просунув своє жало крізь розбиту вітрину. Один чоловік з криком впав на підлогу. Решта запанікувала і кинулася тікати, збивши мене з ніг. У дверях почалася тиснява. За нашими спинами ще двічі хльоснуло жало, перш ніж ми опинилися в безпеці.

У задній кімнаті я озирнувся, відхекуючись. Нас було семеро.

Я повернувся до дверей. Задня частина крамниці була поза межами досяжності триффідів, доки вони залишалися на вулиці. Я зміг дістатися до кришки люка і підняти її. Звідти висунулися двоє людей, які впали туди після того, як я виліз. Один з них колисав зламану руку, другий був просто в синцях і лаявся.

За межами задньої кімнати було невеличке подвір’я, оточене восьмифутовою цегляною стіною з дверцятами. Я став обережнішим.

Замість того щоб іти просто до дверей, я заліз на дах прибудови, щоб роздивитися околиці. Ці двері, наскільки я бачив, вели до вузької алеї, що йшла через усю довжину блока. Вона була порожньою.

Але з дальнього боку за стіною, що, схоже, була межею з садами приватних будинків, я помітив серед кущів верхівки двох триффідів. Їх могло бути більше. Стіна з того боку була нижче, і їхня висота дозволяла їм діставати жалами через алею. Я пояснив це своїм людям.

— От кляті тварюки, — сказав один з них. — Завжди ненавидів цих вилупків.