День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну, чого ви хочете для початку? — спитав я їх.

— Житло, — сказав один. — Нам потрібно якесь місце, де можна було б подрімати.

Я подумав, що це треба зробити хоча б для них. Не можна було просто втекти і кинути їх напризволяще. Раз ми вже просунулися аж сюди, то потрібно було знайти їм якийсь центр, щось на кшталт штаб-квартири, і почати працювати. Це мало бути місце, де можна було приймати здобич, складати її, годуватися і якось жити всією групою. Я порахував людей. Їх було п’ятдесят дві особи, чотирнадцять з них — жінки. Найкращим варіантом видавалося знайти готель. Це дозволило б уникнути проблем з ліжками та постільною білизною.

Місце, яке ми знайшли, виявилося одним зі славетних пансіонатів, що складалися з чотирьох будинків у вікторіанському стилі, з’єднаних разом. Тут було більше місця, ніж ми потребували. Коли ми зайшли туди, там уже було з півдюжини людей. Одному Богові відомо, що сталося з рештою. Ті, хто залишився, перелякано тулилися в одному з салонів — старий, стара (яка, як виявилося, була головною), чоловік середнього віку і троє дівчат. У головної ще вистачило духу, щоб зібратися і почати погрожувати, але впевненості, попри всі її суворі манери, в ній було мало. Старий спробував підтримати її, трохи поблефувавши. Інші мовчали, нервово повернувши до нас свої обличчя.

Я пояснив, що ми в’їжджаємо. Якщо їм це не подобається, вони можуть бути вільні; якщо ж вони воліють залишитися і розділити порівну те, що мають, то теж можуть це зробити. Вони були невдоволені. Їхня реакція дозволяла припустити, що десь тут лежать приховані запаси, якими вони не надто прагнуть ділитися. Коли ж вони зрозуміли, що ми хочемо зробити ще більші запаси, їхнє ставлення суттєво змінилося, і вони приготувалися мати для себе з цього вигоду.

Я вирішив, що маю залишитися хоча б на день-два, щоб допомогти групі облаштуватися. Гадаю, що Джозелла поставилася до своєї групи так само. Винахідливий чоловік цей Коукер: пошив нас у дурні й змусив віддуватися за інших. Але потім я вже викручуся і приєднаюся до неї.

Протягом наступних двох днів ми систематично працювали, займаючись більшими крамницями — здебільшого торговими мережами, і при цьому не надто великими. Майже скрізь перед нами вже встигли побувати інші. Вітрини крамниць були пошкоджені. Вікна розбиті, підлога засмічена напіввідкритими банками та упаковками з розлитим вмістом, що розчарував шукачів; тепер це все стало липкою та смердючою масою, що лежала посеред розбитого скла. Але зазвичай ці втрати були невеликими, а збитки — поверховими, і всередині крамниці або поза нею ми знаходили непошкоджені більші ящики.

Сліпим було дуже важко піднімати, носити важкі ящики і ставити їх на ручні візки. Не легше було й завозити їх до будівлі та складати. Але з часом вони навчилися з цим вправлятися.

Найпроблемнішим фактором була потреба в моїй присутності. Доки я не спрямовував роботу, вона практично не рухалася. Неможливо було використовувати більше однієї робочої групи одночасно, хоча ми могли б організувати дванадцятку. Так само нічого не відбувалося і в готелі, доки я працював разом зі своїми пошуковими загонами. Мало того, доки я обстежував та розвідував район — інші марнували час. Двоє зрячих людей могли б зробити вдвічі, а то й набагато більше роботи.

Від самого початку я був настільки зайнятий протягом дня, що не міг думати ні про що, крім поточних справ, а ввечері був настільки втомлений, що хотів лише спати. Я знову й знову казав собі: «Завтра ввечері. Я поставлю їх на ноги, щоб вони могли хоча б трохи протриматися. А потім вже втечу звідси і знайду Джозеллу».

Це звучало нормально, але щодня наставало завтра і зробити це ставало все важче.

Деякі з них почали потроху вчитися, але все одно без моєї присутності не відбувалося практично нічого, починаючи від пошуку й закінчуючи відкриванням банок. Здавалося, що потреба в мені не меншає, а навпаки більшає.

Їхньої провини в цьому не було. Але це ускладнювало ситуацію. Дехто з них працював щосили. Я лише змушений був спостерігати за ними, відчуваючи, що підло втекти і кинути їх для мене стає все важче. Кілька разів на день я проклинав чоловіка на ім’я Коукер за те, що він вплутав мене в цю ситуацію, але це не допомагало розв’язати проблему. Усе, що мені залишалося, — це хіба що запитувати себе, чим це все може закінчитися…

Перше передчуття (хоча я навряд чи вважав його таким) з’явилося в мене четвертого чи п’ятого ранку, коли ми знову збиралися на пошуки. Якась жінка з другого поверху крикнула, що нагорі є двоє хворих — як їй здалося, у дуже поганому стані.

Моїм вартовим це не сподобалося.

— Послухайте, — сказав я їм, — з мене вже досить цього ланцюга. Без нього було б набагато краще.

— А, ти вже надумав вислизнути і втекти до свого старого кодла? — сказав хтось.

— Я вас не дурю, — сказав я. — Я міг би позбутися цієї пари горил-аматорів хоч вдень, хоч вночі. Але я цього не зробив, бо нічого проти них не маю — хіба тільки вони є для мене парою тупуватих незручностей…

— Еее… — почав протестувати один з моїх вартових.

— Але, — продовжив я, — якщо вони не дозволять мені глянути, що сталося з цими людьми, то можуть очікувати, що я позбудуся їх будь-якої хвилини, починаючи відтепер.

Ці двоє поступилися здоровому глузду, але коли ми зайшли до кімнати, то намагалися триматися подалі, наскільки це дозволяв ланцюг. Постраждалими виявилися двоє чоловіків — один молодий, другий середнього віку. Обидва мали високу температуру і скаржилися на сильний біль у кишечнику. Я не дуже знався на таких речах, але мені й не треба було багато знати, щоб занепокоїтися. Я не придумав нічого, окрім як перенести їх до порожнього будинку неподалік, і сказав одній з жінок опікуватися ними якомога краще.

Так почався день невдач. Наступна з цих невдач, зовсім іншого характеру, сталася приблизно опівдні.

Ми обчистили більшість продовольчих крамниць, що були поблизу, і я вирішив трохи розширити радіус пошуків. З того, що я пам’ятав про околиці, я вважав, що ми маємо знайти ще одну торгову вулицю за півмилі на північ, тож я повів свою групу тим шляхом. Крамницю ми там знайшли, але разом з нею й дещо інше.

Коли ми завернули за ріг, я зупинився. Попереду одного з продуктових магазинів група людей вивозила ящики і складала їх до вантажівки. Якби не інший автомобіль, їх можна було б сплутати з моєю власною групою. Я зупинив свою групу, де було чоловік двадцять, щоб подумати, як нам бути далі. Я схилявся до того, щоб відійти та уникнути можливих проблем, знайшовши іншу крамницю; не було сенсу вступати в конфлікт, адже в різних крамницях було ще чимало продуктів, які можна було взяти, маючи достатню організацію. Та першим прийняв рішення не я. Доки я вагався, з дверей крамниці впевнено вийшов рудий юнак. Він був зрячим, у цьому не було жодних сумнівів, як і в тому, що він нас побачив.

Він не поділяв моєї нерішучості й швидко засунув руку до кишені. Наступної миті в стіну поруч зі мною врізалася куля.

Ненадовго виникла німа сцена. І мої, і його люди дивилися одне на одного своїми незрячими очима, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Потім він знову вистрелив. Мабуть, він цілився в мене, але куля влучила в чоловіка ліворуч. Той буркнув, ніби був здивований і з якимось зітханням впав на землю. Я сховався за ріг, потягнувши за собою іншого вартового.

— Швидше, — сказав я йому. — Давай ключа від наручників. У такому стані я нічого не зроблю.

Він лише посміхнувся, ніби все зрозумів. Це була людина однієї ідеї.

— Ага, — сказав він. — Утекти захотів. Мене не обдуриш.

— Заради Бога… От клятий блазень, — сказав я, підтягуючи до себе на ланцюгу тіло першого вартового, щоб мати більший радіус дій.