День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Хтось має прийти, — сказав він похмуро. — Хай там як, це ваша робота. І пам’ятайте: тримайтеся свого району.

Я зупинив його, коли він вже був на порозі.

— Міс Плейтон теж тут? — спитав я.

— Я не знаю ваших імен, — відповів він.

— Білявка, на зріст п’ять футів і шість або сім дюймів, сіро-блакитні очі, — не вгавав я.

— Тут є дівчина такого зросту, блондинка. Але я не дивився їй в очі. У мене є й важливіші справи, — відповів він і пішов.

Я взявся за мапу. Виділений район мені не дуже сподобався. Так, частину його займало передмістя з чистим повітрям, але за цих обставин набагато більше користі було б від району з доками та пакгаузами. Навряд чи в цьому кварталі були якісь значні склади. Але «приз не може дістатися всім», як сказав би Альф, та й у будь-якому випадку в мене не було намірів залишатися тут довше, ніж потрібно.

Коли Альф з’явився знову, я запитав його, чи не міг би він передати записку для Джозелли. Він похитав головою.

— Вибач, друже, але це заборонено.

Я пообіцяв йому, що там не буде нічого небезпечного, але він був непохитним. Та я його ні в чому не звинувачував. Він не мав жодних підстав мені довіряти і не міг прочитати записку, щоб переконатися, що вона безпечна, як я його переконував. Крім того, в мене не було ні олівця, ні паперу, тож я відмовився від цієї ідеї. Після наполегливих прохань він погодився дати їй знати, що я тут і дізнатися, куди її відправлять. Йому не дуже хотілося це робити, але він змушений був погодитися, що якщо ситуація хоч трохи владнається, то мені буде легше її знайти, бо я знатиму, звідки починати пошуки.

Після цього я трохи подумав про компанію, з якою тепер мав бути разом.

Проблема полягала в тому, що я не був цілковито налаштований на жоден курс. В усьому була винна проклята здатність бачити речі з двох точок зору. Я розумів здоровий глузд і перспективний підхід, що його пропонували Майкл Бідлі та його команда. Якби вони почали свою справу, то ми з Джозеллою без вагань поїхали б з ними і працювали разом — хоч я й розумів, що мені було б нелегко. Мене важко повністю переконати, що з кораблем, який тоне, нічого не вдієш, і я ніколи не був би впевнений, чи правильно обґрунтував свій вибір. Якщо ж жодної можливості організованого порятунку не було, то їхня пропозиція — це розумний варіант. Але, на жаль, розум — не єдине, чим керується людина. Я стикнувся з тими самими упередженнями, про які старий доктор казав, що їх важко подолати. Він мав цілковиту рацію: прийняти нові принципи дуже важко. Якби, наприклад, сталося диво і надійшла якась допомога, я розумію, що почувався б останньою сволотою через те, що втік, байдуже з яких мотивів, і як зневажав би себе та інших за те, що ми не залишились у Лондоні, щоб допомагати іншим якомога довше.

Але з іншого боку, якби допомоги не було, як би я почувався, зрозумівши, що змарнував час та сили, в той час як інші, розумніші люди взялися за порятунок ще тоді, коли ситуація була не настільки кепською?

Я розумів, що повинен остаточно вибрати правильний курс і триматися його. Але не міг. Я вагався. Так минуло кілька годин, і я заснув, все ще вагаючись.

Не було жодного способу дізнатися, яке рішення прийняла Джозелла. Я не отримав від неї жодних повідомлень. Але цього вечора до мене ще раз засунув свою голову Альф. Його інформація була короткою.

— Вестмінстер, — сказав він. — Господи! Не думаю, що ця група знайде багато їдла в будівлях парламенту.

Наступного дня Альф розбудив мене рано-вранці. Разом з ним прийшов підозрілий здоровило, який занадто демонстративно крутив у руках м’ясницький ніж. Альф підійшов і кинув на ліжко купу одягу. Його компаньйон зачинив двері й сперся на них, кидаючи хитрі погляди і граючись з ножем.

— Дай-но нам свої руки, друже, — сказав Альф.

Я простягнув руки. Він намацав дріт на зап’ястях і розрізав його кусачками.

— А тепер просто вдягнися, друже, — сказав він, відступаючи.

Я вдягнувся під пильним поглядом різуна, який стежив за кожним моїм рухом, мов яструб. Коли я завершив, Альф дістав наручники.

— Залишилося тільки це, — сказав він.

Я завагався. Чоловік біля дверей перестав спиратися на них і наставив ніж трохи вперед. Цей момент його явно зацікавив. Я вирішив, що зараз не час щось пробувати, і простягнув зап’ястя. Альф намацав їх і наклав наручники. Потім вийшов і приніс сніданок.

Майже за дві години після того з’явився інший чоловік, який теж тримав ніж на виду. Він махнув ним у бік дверей.

— Ходімо, — сказав він. Це було єдине слово, яке я від нього почув.

Згадка про ніж викликала неприємне відчуття в моїй спині, і з цим відчуттям я спустився вниз сходами і перетнув хол. На вулиці нас чекали дві вантажівки з людьми. Біля заднього борту однієї з них стояв Коукер з двома компаньйонами. Кивком голови він покликав мене до себе. Не кажучи ні слова, він просунув ланцюг в мене між руками. До обох кінців цього ланцюга були прив’язані ремені. Один був обмотаний навколо лівого зап’ястя дужого сліпого чоловіка, який стояв біля Коукера, а другий він прикріпив до правого зап’ястя такого ж здоровили, тож я опинився між ними. З ними в мене не було жодних шансів.

— На вашому місці я не робив би ніяких дурниць, — порадив мені Коукер. — Поводьтеся з ними чемно, і вони віддячать вам тим самим.

Наша трійця незграбно залізла на борт вантажівки, і обидві машини рушили.

Ми зупинились і висадилися десь біля Свісс-Котеджа. У полі зору було близько двадцяти людей, які безцільно блукали вздовж стічних канав. Почувши звук двигунів, всі вони повернулися в наш бік з недовірливими поглядами, і почали одночасно з надією і криками рухатися до нас, ніби були частинами одного механізму. Водії крикнули нам, щоб ми розібралися з ними. Потім трохи від’їхали назад, розвернулися і з гуркотом поїхали в тому напрямку, звідки приїхали. Люди, які сходилися до нас, зупинилися. Один або двоє щось прокричали вслід вантажівкам; решта, втративши надію, мовчки розвернулася і продовжила блукати далі. За п’ятдесят ярдів від нас стояла жінка; її охопила істерика і вона почала битися головою об стіну. Я відчув, як мене нудить.

Я повернувся до своїх компаньйонів.