День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Що ти маєш на увазі? — спитав я.

Вона відповіла, трохи подумавши:

— Думаю, що якби я була на місці цих людей, — вона кивнула в бік вежі, — то встановила б правило. Я поділила б нас на групи. І сказала б, що кожен чоловік, який одружиться зі зрячою дівчиною, мусить взяти опіку ще над двома сліпими. Я абсолютно впевнена, що я це зробила б.

Я витріщився на її обличчя, сховане в тіні.

— Цього не може бути, — запротестував я.

— Боюся, що може, Білле.

— Але ж послухай…

— Ти не думаєш, що в них може бути в голові якась подібна ідея — хоча б виходячи з того, що вони говорили?

— Можливо, — погодився я. — Але якщо вони встановлять таке правило, це одна річ. Я не розумію…

— Ти хочеш сказати, що любиш мене недостатньо сильно, щоб взяти опіку ще над двома іншими жінками?

Я проковтнув і теж заперечив:

— Послухай. Це все божевілля. Це неприродно. Що ти пропонуєш…

Вона підняла руку, зупинивши мене.

— Просто послухай мене, Білле. Я розумію, що спочатку це звучить трохи приголомшливо, але в цьому немає нічого божевільного. Усе це добре зрозуміло і не дуже просто. Усе це, — вона махнула рукою навколо, — щось змінило в мені. Це ніби побачити все в іншому світлі. І одна з тих речей, які я бачу, — це те, що ті з нас, хто виживе, будуть набагато ближчими одне до одного, більш залежними одне від одного, більше схожими… більше схожими на плем’я, ніж до того.

Увесь день, поки ми їздили, я бачила нещасних людей, які скоро помруть. І весь час я думала: «Ну а як же милість Божа…» А потім я сказала собі: «Це диво! Я заслуговую на краще не більше, ніж будь-хто з цих людей. Але ж це сталося. І я все ще існую, тож маю виправдати своє право на існування». Якимось чином це змусило мене почуватися ближчою до цих людей, ніж до того. Це змусило мене весь час запитувати себе: чим я можу їм допомогти?

— Розумієш, ми повинні зробити щось, щоб виправдати це диво, Білле. Я могла бути однією з цих сліпих дівчат; ти міг бути одним з тих чоловіків, які блукають вулицями. Ми небагато можемо зробити. Але якщо ми спробуємо доглянути хоча б за деякими з них, то ми повернемо частину свого боргу — крихітну часточку того, що ми винні. Ти ж розумієш це, Білле?

Я покрутив цю думку в голові хвилину або більше.

— Гадаю, — сказав я, — це найдивніший аргумент, який я чув сьогодні — якщо не за все життя. І все ж…

— І все ж він правильний, чи не так, Білле? Я знаю, що це правильно. Я намагалася поставити себе на місце однієї з цих сліпих дівчат, і я знаю. Ми тримаємо в своїх руках шанс завбільшки з життя, яке могли б мати й вони. Ми дамо їм його як частину нашої вдячності чи просто утримаємося з огляду на забобони, яких нас колись навчали? Ось у чому справа.

Якусь мить я сидів мовчки. Я анітрохи не сумнівався в тому, що кожне слово Джозелли було щирим. Я думав над долями таких цілеспрямованих та радикальних жінок, як Флоренс Найтінгейл[15] та Елізабет Фрай[16]. З такими жінками нічого не вдієш — і зрештою виявляється, що вони мають рацію.

— Дуже добре, — сказав я їй. — Якщо ти вважаєш, що так правильно, то так і має бути. Я сподіваюся…

Вона перервала мене.

— О, Білле, я знала, що ти мене зрозумієш. О, я така рада, така рада. Ти зробив мене такою щасливою.

— Сподіваюся… — почав я знову за деякий час.

Джозелла погладила мою руку.

— Ти взагалі не повинен турбуватися, милий. Я виберу двох милих, розумних дівчат.

— О, — тільки й сказав я.

Ми продовжували сидіти там, на стіні, тримаючись за руки, дивлячись на плямисті дерева, але в темряві вже небагато можна було роздивитися, принаймні з мого боку. Потім у будівлі позаду нас хтось увімкнув грамофон, почувся вальс Штрауса. У цій жвавій музиці, що линула порожнім подвір’ям, було щось болісно ностальгійне. На якусь мить дорога попереду нас перетворилася на примарний бальний зал; усе закрутилося у вихорі барв, а місяць правив за кришталеву люстру.

Джозелла зіслизнула зі стіни. Вона витягнула руки вперед, її зап’ястя та пальці заколихалися, тіло загойдалося, вона танцювала, легка, мов пушинка, у великому колі місячного світла. Вона обійшла навколо мене, її очі світилися, а руки манили до себе.

І ми затанцювали — на порозі невідомого майбутнього, під відлуння зниклого минулого.

[15] Флоренс Найтінгейл (1820–1910) — британська медсестра, організатор і керівник загону санітарок під час Кримської війни.

[16] Елізабет Фрай (1780–1845) — британська громадська активістка, реформатор тюремної системи Англії, відома як «ангел тюрем».