День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Знаєте, в усій цій ситуації найбільше мене шокує те, як легко ми втратили світ, який здавався таким безпечним та надійним.

Вона мала цілковиту рацію. Схоже, саме ця простота якимось чином і стала головною причиною шоку. Добре знайома з усіма силами, які підтримують рівновагу, людина забуває про них і розглядає безпеку як щось звичайне. Але це не так. Мабуть, до того мені ніколи не спадало на думку, що перевага людини пов’язана з її мозком аж ніяк не в першу чергу, як це написано в багатьох книгах. Вона була пов’язана зі здатністю мозку використовувати інформацію, що передається за допомогою вузького діапазону видимих променів світла. Усі здобутки цивілізації, яких досягла або могла досягти людина, ґрунтуються на її здатності сприймати цей діапазон вібрацій від червоного до фіолетового. Без цього вона загине. На якусь мить я зрозумів, наскільки крихкою є людська сила і які дива людина створила за допомогою такого тендітного інструмента…

Думки Джозелли рухалися іншим шляхом.

— Це буде дуже дивний світ — точніше, те, що від нього лишилося. На мою думку, ми його не дуже любитимемо, — сказала вона.

Цей погляд здався мені дивним — це все одно що протестувати проти смерті або народження — мовляв, це мені не подобається. Я волів спочатку розібратися, як усе мало б бути, а вже потім робити зі свого боку все, аби змінити те, що мені не подобається найбільше. Але я стримався.

Час від часу ми чули звуки вантажівок, що під’їжджали до дальнього кінця будівлі. Було ясно, що до кінця цієї години має повернутися більшість продовольчих загонів. Я глянув на годинник і потягнувся за протитриффідними рушницями, що лежали поруч на траві.

— Якщо ми хочемо повечеряти до того, як послухаємо думки інших людей про всю цю ситуацію, то нам час іти, — сказав я.

7 Нарада

Гадаю, що всі ми очікували, що ця нарада буде чимось на кшталт інструктажу. Графік, інструкції, завдання на день — щось таке. І я точно не очікував, що ми отримаємо поживу для роздумів.

Усе відбулося в маленькій лекційній залі, яку заради такого випадку освітили передніми фарами від машин та акумуляторними ліхтарями. Коли ми зайшли, то півдюжини чоловіків та двоє жінок (такий собі комітет) радилися за лекторським столом. На своє здивування, ми побачили в залі майже сотню людей. Поміж них переважали молоді жінки в пропорції приблизно чотири до одного. Я не одразу зрозумів, як мало з них є зрячими, аж доки Джозелла не звернула на це мою увагу.

У дорадчій групі своїм зростом домінував Майкл Бідлі. Поруч з ним я впізнав полковника. Інші обличчя були мені незнайомі, за винятком Елспет Кері, яка тепер змінила свою камеру на записник, вочевидь, заради нащадків. Їхня увага зосереджувалася здебільшого навколо літнього чоловіка, який мав негарний, але доброзичливий вигляд, окуляри в золотій оправі та чудове біле волосся, підстрижене радше з якихось тактичних міркувань. Усі вони трохи непокоїлися через нього.

Інша жінка з цієї групи була мало не дівчинкою — на вигляд їй було років двадцять два — двадцять три. Її обличчя свідчило, що вона не дуже рада виконувати свої обов’язки. Час від часу вона кидала нервові й невпевнені погляди на аудиторію.

Зайшла Сандра Тельмон, несучи з собою аркуш паперу. Якусь мить вона вивчала його, а потім швидко підійшла до групи і розсадила всіх по місцях. Помахом руки вона спрямувала Майкла за стіл, і нарада почалася.

Він підвівся, трохи згорбившись, і похмуро глянув на публіку, чекаючи, доки розмови стихнуть. А тоді заговорив приємним, добре поставленим голосом і таким тоном, ніби це була розмова біля домашнього вогнища.

— Багато з тих, хто тут зібрався, — почав він, — і досі ошелешені цією катастрофою. Знайомий нам світ зник в одну мить. Можливо, дехто вважає, що усьому настав кінець. Це не так. Але одразу скажу вам: усьому може настати кінець, якщо ми це дозволимо.

Ця катастрофа є колосальною, але в нас ще залишається шанс на виживання. Можливо, варто просто згадати, що людство стикається з таким великим лихом не вперше. Немає жодних сумнівів у тому, що колись у нашій історії був Великий потоп, скількома б міфами він не обріс потім. Ті, хто вижив після нього, ймовірно, вважали цю катастрофу такою ж грізною за масштабом, як і наша, а можливо, ще загрозливішою. Але вони не впали у розпач, вони почали все спочатку — і ми теж почнемо.

Жаліючи себе і думаючи про велику трагедію, ми нічого не збудуємо. Тож нам треба відкинути ці думки, бо ми повинні стати будівельниками.

Потрібно позбутися і романтичної драматизації: я хотів би підкреслити, що те, що сталося, навіть зараз не є найгіршим варіантом. Я, як і багато хто з вас, прожив своє життя в очікуванні гірших подій. І я все одно вважаю, що якби з нами не сталося цього, то ті, гірші, речі відбулися б.

Після 6 серпня 1945 року[12] шанси на виживання людської раси надзвичайно звузилися. Навіть два дні тому вони були вужчими, ніж зараз. Якщо вам потрібна драматизація, згадайте роки після 1945-го — коли безпечний простір звузився до натягнутої мотузки, якою ми рухалися, відчайдушно заплющуючи очі, щоб не дивитися в безодню, що розверзлася внизу.

Фатальну помилку могли зробити будь-якої миті. І це диво, що її не зробили. І вдвічі дивніше те, що це тривало не один рік.

Але рано чи пізно це мало статися. Не важливо як — через злочинний намір, недбалість чи просто нещасний випадок, — рівновагу було б втрачено, і руйнівні сили вирвалися б на волю.

Ми не можемо сказати, наскільки погані наслідки б це мало. Наскільки все могло б бути погано — можливо, не залишилося б ані живих людей, ані самої планети…

А тепер порівняйте це з нашою ситуацією. Земля залишилася неушкодженою, без шрамів, і все ще може плодоносити. Вона може забезпечити нас їжею та сировиною. У нас є сховища знань, які можуть навчити нас усього, що робилося раніше — хоча про деякі речі краще б і не згадувати. І ми маємо засоби, здоров’я і сили, щоб почати будувати все знову.

Його промова була недовгою, але справила враження. Мабуть, вона змусила чималу частину аудиторії подумати, що ми перебуваємо все ж таки біля витоків чогось нового, а не чекаємо кінця світу. Незважаючи на те що він мало що пропонував, крім узагальнень, після завершення промови атмосфера в залі стала менш тривожною.

Після нього виступив полковник, який був людиною практичною і просто виклав факти. Він нагадав нам, що для нашого ж здоров’я буде доцільніше виїхати якомога далі від усіх забудованих районів і це планується зробити приблизно о 12-й годині наступного дня. Наразі вже зібрані майже всі предмети першої необхідності та деякі додаткові речі, що могли б дати достатній рівень комфорту. Враховуючи наші запаси, наша мета полягатиме в тому, щоб стати майже незалежними від зовнішніх джерел постачання щонайменше на один рік. Ми маємо провести цей період практично в стані облоги. Звичайно, було багато речей, які нам хотілося б взяти поза списками, але вони мають почекати, доки медичний персонал (на цих словах дівчина в комітеті зайшлася краскою) не дійде висновку, що групам безпечно залишати ізоляцію і вирушати за ними. Що ж стосується місця нашої ізоляції, то комітет після серйозних роздумів, враховуючи потребу в компактності, самодостатності та відокремленості, вирішив, що найкраще нашим цілям відповідатиме якась школа-пансіон або великий особняк у сільській місцевості.

Не можу сказати, чи то комітет ще не прийняв остаточного рішення щодо конкретного місця, чи, керуючись військовими уявленнями, полковник вирішив, що краще зберігати таємницю. Але в мене немає жодного сумніву, що того вечора він зробив найсерйознішу помилку, не назвавши ані це місце, ані його ймовірне розташування. Але тоді його практична манера справила на аудиторію підбадьорливе враження.

Після того як він сів на місце, знову підвівся Майкл. Він підбадьорливо заговорив до якоїсь дівчини, а потім представив її залові. Однією з наших найбільших тривог, сказав він, було те, що серед нас немає людей з медичними знаннями, і він відчуває велике полегшення, вітаючи міс Берр. Щоправда, вона не отримала медичних дипломів з гарними літерами, але є висококваліфікованою медсестрою. Сам він вважає, що нещодавно набуті знання є набагато ціннішими за дипломи, отримані багато років тому.

Дівчина, знову зашарівшись, сказала кілька слів про те, що рішуче налаштована довести свою справу до кінця, і трохи різко закінчила повідомленням про те, що зробить нам щеплення проти різних хвороб, тільки-но ми вийдемо із зали.

Якийсь маленький чоловічок, схожий на горобця, підкреслив, що здоров’я кожного є турботою всіх, і про будь-які симптоми захворювання потрібно повідомляти негайно, доки вплив інфекції не став занадто серйозним.

Коли він завершив, Сандра підвелася і представила останнього промовця групи: доктор Е. Г. Ворлесс, доктор наук, професор соціології в Університеті Кінґстона.

[12] 6 серпня 1945 року американська авіація вперше в історії людства скинула атомну бомбу на японське місто Хіросіма.