День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Щось таке, — відповіла жінка, — принаймні я роблю офіційний звіт. Елспет Кері.

— Так швидко? — зауважив я. — Бачу тут руку полковника, який в усьому любить порядок.

— Ви маєте рацію, — погодилася вона і кинула погляд на Джозеллу. — А ви міс Плейтон. Я часто запитувала себе…

— Послухайте, — перервала її Джозелла. — Чому в цьому світі, що розвалюється на шматки, моя репутація повинна бути єдиною статичною річчю? Чому про це не можна забути?

— М-м-м, — замислено сказала міс Кері. — Угу, — а потім змінила тему: — Чому ви так сильно зацікавилися триффідами? — спитала вона.

Ми розповіли їй.

— Вони вважають, — сказала Джозелла, — що Білл або перелякався, або несповна розуму.

Міс Кері повернула свій погляд до мене. Її обличчя було радше цікавим, ніж привабливим, і більш засмагле, ніж наші. Очі були темно-карі, спокійні та спостережливі.

— А що ви думаєте? — спитала вона.

— Ну, я вважаю, що вони достатньо проблемні, щоб сприймати їх серйозно, коли вони виходять з-під контролю, — сказав я їй.

Вона кивнула.

— Доволі правдиво. Я була в тих місцях, де вони вийшли з-під контролю. Це жахливо. Але в Англії — ну, мені важко уявити тут подібне.

— Тут їх мало що може зупинити, — сказав я.

Її відповідь, якщо вона і збиралася відповісти, була перервана гуркотом двигуна над головою. Ми глянули в небо і побачили гвинтокрил, що сідав на дах Британського музею.

— Це Іван, — сказала міс Кері. — Він подумав, що може знайти гвинтокрил. Мушу піти і відзняти, як він сідає. Побачимося, — і вона рушила.

Джозелла лягла на траву, заклала руки за голову й задивилася в небо. Коли двигун гвинтокрила зупинився, настала набагато більша тиша, ніж до того.

— Не можу повірити, — сказала вона. — Намагаюся, але все одно не можу повірити. Все це не може відбуватися… відбуватися… відбуватися… Це якийсь сон. Завтра цей сад наповниться шумом. Вулицями будуть з гуркотом їхати червоні автобуси, юрби людей поспішатимуть тротуарами, будуть блимати світлофори на перехрестях… Кінець світу не може бути таким, це неможливо…

У мене теж було схоже відчуття. Будинки, дерева, абсурдно помпезні готелі з іншого боку площі були занадто нормальними — занадто готовими прийти до тями за одним лише дотиком…

— І все ж, — сказав я, — гадаю, що динозаври, якщо вони були здатні думати, вважали так само. Як бачите, таке час від часу трапляється.

— Але чому це трапилося з нами? Це все одно що читати в газетах про приголомшливі речі, які трапилися з іншими людьми — завжди з іншими. У нас немає нічого особливого.

— А хіба люди завжди не запитують «чому я?». Чи то солдат, в якого загинули всі друзі, чи хлопець, який тікає через махінації з рахунками. Я б сказав, що це просто сліпа випадковість.

— Випадковість у тому, що це сталося чи в тому, що це сталося саме зараз?

— Зараз. Це мало статися в якийсь час. Думати, що певний вид істот домінуватиме вічно — це неприродно.

— Не розумію чому.

— Ну, це дуже важке питання. Але неможливо сперечатися з висновком, що життя є динамічним і не може стояти на місці. У той чи інший спосіб, але зміни мають відбуватися. Зверніть увагу, я не вважаю, що нам настав остаточний кінець, але спроба, чорт забирай, була непогана.

— Отже, ви справді вважаєте, що це кінець — для людей, я маю на увазі?

— Можливо. Але я думаю, що не цього разу.

Це міг бути кінець. Я в цьому не сумнівався. Але залишалися маленькі групи на кшталт нашої. Я бачив порожній світ, у якому розсіяні нечисленні спільноти борються за те, щоб повернути над ним контроль. Я мав вірити, що принаймні декому з них це вдасться.

— Ні, — повторив я, — це не має бути кінець. Ми все ще здатні адаптуватися і маємо кращі переваги, ніж наші предки. Допоки серед нас залишатимуться розсудливі та здорові люди, у нас є шанс — величезний шанс.

Джозелла не відповіла. Вона лежала на траві горілиць з відсутнім поглядом. Думаю, я здогадався, які думки крутяться зараз в її голові, але не сказав нічого. Вона трохи помовчала, а потім сказала: