Вождь червоношкірих: Оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І саме цієї миті перед самісіньким кебом упоперек дороги зупинився вагон трамвая. Кебмен хотів було об'їхати його зліва, але важкий поштовий фургон перепинив йому шлях. Він спробував повернути ліворуч, але змушений був податися назад від підводи з меблями, якій тут аж зовсім було не місце. Він хотів повернути назад — та тільки вилаявся, випустивши віжки з рук. З усіх боків його оточила неймовірна плутанина екіпажів і коней.

Утворився один із тих вуличних заторів, які інколи зовсім несподівано зупиняють увесь рух у цьому великому місті.

— Чому ви не рухаєтеся з місця? — сердито запитала міс Лентрі. — Ми спізнимося.

Річард підвівся в кебі й поглянув навкруги. Застиглий потік фургонів, підвід, кебів, автобусів і трамваїв заполонив широкий простір у тому місці, де Бродвей перехрещується з Шостою авеню і Тридцять четвертою вулицею, заполонив так тісно, як дівчина з талією двадцять шість дюймів заповнює двадцятидвохдюймовий пояс. І всіма цими вулицями до місця їх перехрещення з гуркотом прямували ще екіпажі, на всій швидкості врізаючись у цю плутанину, чіпляючись колесами й посилюючи загальний шум голосними лайками кучерів. Увесь рух Манхеттену[25] ніби завмер навколо їхнього екіпажа. Жоден із нью-йоркських старожилів, які стояли в тисячному натовпі на узбіччях, не міг пригадати вуличного затору таких розмірів.

— Вибачте, але ми, здається, засіли, — сказав Річард, умостившись на місце. — Така плутанина й за годину не розплететься. І винен я. Якби лиш я не впустив каблучку…

— Покажіть мені вашу каблучку, — попросила міс Лентрі. — Тепер уже нічого не вдієш, тож мені байдуже. Та й узагалі театр — це, по-моєму, така нудьга.

Об одинадцятій вечора хтось легенько постукав у двері Ентоні Рокволла.

— Заходьте! — гукнув Ентоні; він читав книгу про пригоди піратів, потонувши в складках червоного оксамитового халата.

Це була тітка Еллен, схожа на сивого ангела, помилково полишеного на землі.

— Вони заручилися, Ентоні, — кротко сказала тітка. — Вона дала обіцянку нашому Річардові. Дорогою до театру вони потрапили у вуличний затор і цілих дві години не могли зрушити з місця.

І знаєш що, братику Ентоні, ніколи більше не вихваляйся силою твоїх грошей. Малесенька емблема справжнього кохання, каблучка, що знаменує собою безмежну і безкорисливу відданість, допомогла нашому Річардові завоювати своє щастя. Він упустив каблучку на вулиці й вийшов із кеба, щоб знайти її. Але не встигли вони рушити далі, як утворився затор. І ось, поки кеб стояв, Річард освідчився в коханні й одержав її згоду. Гроші — просто сміття порівняно з істинним коханням, Ентоні.

— То й добре, — відповів старий. — Я дуже радий, що нашому хлопчикові вдалося домогтися свого. Говорив же я йому, що ніяких грошей не пошкодую на цю справу…

— Але як тут могли зарадити твої гроші, брате Ентоні?

— Сестро, — сказав Ентоні Рокволл. — У мене пірат потрапив у бісову халепу. Корабель у нього тільки-но дістав пробоїну, а сам він занадто добре знає ціну грошам, щоб дозволити йому затонути. Дай ти мені, заради Бога, дочитати розділ.

На цьому історія мала б закінчитися. Автор прагне цього, як того хоче всім серцем і читач. Проте нам потрібно ще спуститися на дно колодязя за істиною..

Наступного дня суб'єкт із червоними руками і в синій у горошок краватці, який назвався Келлі, з'явився у будинку Ентоні Рокволла і був відразу ж допущений до бібліотеки.

— Ну що ж, — сказав Ентоні, дістаючи чекову книжку, — непогано зварили мило. Подивимося: — Вам було видано п'ять тисяч?

— Я приплатив триста доларів своїх, — сказав Келлі. — Довелося трішки перевищити кошторис. Фургони і кеби я наймав за п'ять доларів; підводи й двокінні упряжки погоджувалися за десять. Шофери вимагали не менше десяти доларів, а фургони з вантажем і всі двадцять. Найдорожче обійшлися поліцейські — двом я заплатив по півсотні, а іншим по двадцять і по двадцять п'ять. А таки непогано вийшло, містере Рокволле? Я дуже радий, що Вільям А. Бреді, відомий постановник, не бачив цієї невеличкої масової сцени на колесах; я йому не бажаю зла, але в бідолахи, гадаю, стався б серцевий напад від заздрощів. І без жодної репетиції! Хлопці були на місці секунда в секунду. І цілісіньких дві години південніше від пам'ятника Грилі навіть пальця ніде було поткнути.

— Ось вам тисяча триста, Келлі, — сказав Ентоні, відриваючи чека. — Ваша тисяча та ті триста, що ви їх витратили зі своїх. Ви ж не зневажаєте грошей, Келлі?

— Я? — сказав Келлі. — Я б убив того, хто вигадав бідність.

Келлі був уже в дверях, коли Ентоні гукнув його.

— Ви часом не помітили там де-небудь у натовпі такого собі пухленького хлопчика з луком і стрілами й зовсім голого? — запитав він.

— Якось не довелося, — відповів спантеличений Келлі. — Якщо він був такий один, як ви кажете, то, мабуть, поліція його забрала ще до мене.

— Я так і думав, що цього жартівника на місці не буде, — усміхнувся хитро Ентоні. — На все добре, Келлі!

Кімната на горищі

Спочатку місіс Паркер показує вам квартиру з кабінетом і вітальню. Не наважуючись зупинити її, ви довго вислуховуєте опис майна цієї квартири і чеснот джентльмена, який прожив у ній цілих вісім років. Урешті ви набираєтеся сміливості і, затинаючись, зізнаєтеся місіс Паркер, що ви не лікар і не стоматолог. Ваше зізнання вона сприймає так, ніби ви гірко ображені на своїх батьків, які не подбали про те, щоб дати вам професію, яка відповідала б кабінету й вітальні місіс Паркер.

Потім ви піднімаєтеся на два прольоти, щоб на другому поверсі оглянути квартиру за вісім доларів, вікнами у двір. Тон, яким місіс Паркер говорить на другому поверсі, переконує вас, що кімнатки насправді коштують усі дванадцять доларів, як і платив містер Тузенберрі, доки не поїхав до Флориди[26] управителем апельсинової плантації свого брата десь біля Палм-Біч (де, до речі, проводить кожну зиму місіс Мак-Інтайр — та, що мешкає в кімнатах вікнами на вулицю і з окремою ванною), — і ви врешті-решт насмілюєтеся пробурмотіти, що хотіли б оглянути щось дешевше.

Якщо вам удається пережити зневагу, яку виражає все єство місіс Паркер, то вас ведуть на третій поверх поглянути на велику кімнату містера Скіддера. Кімната містера Скіддера не здається. Сам він сидить у ній цілісінькими днями, пише п'єси й палить цигарки. Проте сюди приводять кожного нового кандидата-наймача, щоб той насолодився ламбрекенами[27]. Після кожних таких відвідин на містера Скіддера находить страх, що йому загрожує виселення, і він віддає ще частину боргу за квартиру.

І тоді — о, тоді! — якщо ви ще тримаєтеся на ногах, спітнілою рукою мнучи в кишені липкі три долари, і хрипким голосом повідомляєте про свою бридку, варту якнайжахливішої ганьби бідність, місіс Паркер припиняє водити вас поверхами. Вона голосно гукає: «Кларо!» — повертається до вас спиною і демонстративно йде вниз. І ось Клара, темношкіра прислужниця, супроводжує вас нагору застеленими доріжкою вузенькими крутими сходами, які ведуть на четвертий поверх, і показує вам Кімнату на Горищі. Кімната обсягом сім на вісім футів посередині будинку. З обох боків від неї розташовані темна дощана хижа і комірчина.

У кімнаті стоїть вузьке залізне ліжко, рукомийник і стілець. За стіл і шафу править полиця. Чотири голі стіни ніби сходяться над вами, як віко домовини. Рука ваша тягнеться до горла, ви відчуваєте, що задихаєтеся, погляд біжить угору, як із колодязя — і ви полегшено зітхаєте: крізь малесеньке віконце в стелі видніється квадратик бездонного синього неба.

[25] Манхеттен — центральна частина Нью-Йорка.

[26] Флорида — півострів па півдні США, штат.

[27] Лабрекени — прикраси з тканини на віконних і дверних отворах.