Вождь червоношкірих: Оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Джим ніколи не запізнювався. Делла затиснула платиновий ланцюжок у руці й примостилася на краєчку стола ближче до вхідних дверей. Незабаром вона почула його ходу на східцях і на мить зблідла. Була в неї звичка звертатися в коротеньких молитвах до Бога зі всілякими житейськими дрібницями, і тому зараз дівчина поспіхом зашепотіла:

— Господи, зроби так, щоб я йому не остогидла!

Двері відчинилися, Джим увійшов і зачинив їх за собою. У нього було худе, стурбоване обличчя. Нелегко в двадцять два роки бути обтяженим сім'єю! Він уже давно потребував нового пальта, і руки мерзли без рукавиць.

Джим завмер біля дверей, мов сетер, що відчув перепела. Його очі зупинилися на Деллі з виразом, якого вона не могла зрозуміти, і їй стало страшно. Це був ані гнів, ані докір, ані жах — жодне з тих почуттів, на які можна було б очікувати. Він просто дивився на неї, не відводячи погляду, й обличчя його не міняло свого дивного виразу.

Делла зіскочила зі столу й кинулася до нього.

— Джиме, любий, — закричала вона, — не дивись на мене так! Я обстригла волосся й продала його, тому що я не пережила б, якби мені нічого було подарувати тобі на Різдво. Воно знову відросте. Ти ж не сердишся, правда? Я не могла інакше. У мене дуже швидко росте волосся. Ну, привітай мене з Різдвом, Джиме, і давай радіти святу. Якби ти знав, який я приготувала тобі подарунок, який прекрасний, чудовий подарунок!

— Ти обстригла волосся? — запитав Джим напружено, ніби, незважаючи на безупинну роботу мозку, він усе ще не міг усвідомити цього факту.

— Так, обстригла, продала, — сказала Делла. — Але ж ти все одно кохатимеш мене? Я ж та сама, хоч і з коротким волоссям.

Джим із подивом оглянув кімнату.

— То, виходить, твоїх кіс уже нема? — спитав він із безглуздою настирливістю.

— Не шукай, ти їх не знайдеш, — сказала Делла. — Я ж тобі кажу: я їх продала — обстригла і продала. Сьогодні різдвяний вечір, Джиме. Будь зі мною лагіднішим, бо я це зробила задля тебе. Можливо, волосся на моїй голові й можна перелічити, — продовжувала вона, і її ніжний голос зненацька зазвучав серйозно, — але ніхто, ніхто не зміг би виміряти мою любов до тебе! Смажити котлети, Джиме?

І Джим вийшов із заціпеніння. Він міцно обійняв свою Деллу. Будемо скромними й декілька секунд розглянемо який-небудь предмет осторонь. Що більше — вісім доларів на тиждень чи мільйон на рік? Математик або мудрець дадуть вам правильну відповідь. Волхви принесли коштовні дари, але серед них не було одного. Проте ці туманні натяки будуть пояснені згодом.

Джим дістав із кишені пальта згорток і кинув його на стіл.

— Не зрозумій мене неправильно, Делло, — сказав він. — Жодна зачіска і стрижка не змусять мене розлюбити мою дівчинку. Але розгорни цей пакунок, і тоді ти зрозумієш, чому я першої миті трішки остовпів.

Білі спритні пальчики розірвали мотузку і папір. Пролунав крик захоплення, який відразу ж — на жаль! — так по-жіночому змінився потоком сліз і стогонів, тому довелося терміново використати всі заспокійливі засоби, на які був здатен господар дому.

А на столі лежали гребені, той самий набір гребінців — один задній і два бокових, — якими Делла давно вже благоговійно милувалася в одній вітрині на Бродвеї. Чудові гребінці, справжні черепахові, з блискучими камінцями, вставленими в краї, і якраз під колір її волосся. Вони коштували дорого — Делла знала це, — і серце її довго мучилося й ниділо від нездійсненного бажання мати їх. І ось зараз вони належать їй, але вже немає чудового волосся, яке б прикрасив цей так довго бажаний блиск.

Проте вона притиснула гребінці до грудей і, коли врешті набралася сили підвести голову й посміхнутися крізь сльози, сказала:

— У мене дуже швидко росте волосся, Джиме! — раптом вона зненацька підскочила, як ошпарене курча, і вигукнула: — О Господи!

Адже Джим ще не бачив її чудового подарунка. Вона поспіхом простягнула йому ланцюжок на розкритій долоні.

Матовий коштовний метал, здавалося, заграв у променях її бурхливої і щирої радості.

— Хіба не чудово, Джиме? Я все місто оббігала, поки знайшла це. Тепер можеш хоч сто разів на день дивитися на годинника. Дай-но мені годинник. Я хочу подивитись, як це пасуватиме одне до одного.

Але Джим замість того, щоб послухатися її, ліг на кушетку, підклав обидві руки під голову й усміхнувся.

— Делло, — сказав він, — доведеться нам поки що сховати наші подарунки, хай полежать трішки. Вони для нас зараз надто невчасні. Годинника я продав, щоб купити тобі гребінці. А тепер, мабуть, саме час смажити котлети.

Волхви, які принесли дари немовляті в яслах, були, як відомо, мудрі, напрочуд мудрі люди. Вони й завели моду робити різдвяні подарунки. Й оскільки вони були мудрі, то і їх дари були мудрими, можливо, навіть з обумовленим правом обміну в разі непридатності. А я тут розказав вам нічим не примітну історію про двох дурненьких дітей із восьмидоларової квартирки, які дуже нерозумно пожертвували один для одного свої найбільші скарби. Але хай буде сказано для науки мудрагелям наших днів, що зі всіх дарувальників ці двоє були наймудрішими. Зі всіх, хто підносить і приймає дари, лише істинно мудрі схожі на них. Тепер і завжди. Вони і є волхви.

Заради любові до мистецтва

Якщо любиш мистецтво, жодна жертва не буде тягарем. Такою є передумова. Наша історія стане висновком із цієї передумови та водночас і її спростуванням. Це буде оригінально й по-новому з точки зору логіки, а як літературний прийом — не набагато старішим за Велику китайську стіну[4].

Джо Лерребі виростав серед віковічних дубів і плескатих рівнин Середнього Заходу, палаючи пристрастю до образотворчого мистецтва. У шість років він відтворив на картоні міську водокачку й якогось поважного громадянина, що поспіхом промчав повз митця. Цей плід творчих зусиль був обрамлений і виставлений у вікні аптеки, поряд із цікавим качаном кукурудзи, в якому зернини складали непарну кількість рядів. Коли ж Джо Лерребі виповнилося двадцять років, він, вільно зав'язавши краватку й тугіше затягнувши пояса, відбув із рідного міста до Нью-Йорка.

Ділія Керузер жила на Півдні, у поселенні, оточеному соснами, і звуки, які вона вміла видобувати з шести октав фортепіанної клавіатури, вселяли настільки великі надії в серця родичів, що за їхнього сприяння в її скарбничці зібралося достатньо грошей для поїздки «на Північ» з метою «завершення освіти». Як саме вона її завершить, родичі передбачити не могли… хоча саме про це й буде наша розповідь.

Джо та Ділія зустрілися в студії, де молоді люди, які вивчали живопис і музику, збиралися, щоб посперечатися про світлотіні, Ваґнера[5], музику, творіння Рембрандта[6], картини, шпалери, Вальдтейфеля[7], Шопена[8] й Улонґ[9].

Джо та Ділія закохалися одне в одного чи сподобалися одне одному — як вам більше подобається — і, не гаючи часу, побралися, оскільки (дивися вище), коли любиш мистецтво, ніякі жертви не тяжкі.

[4] Велика китайська стіна — фортечне укріплення протяжністю понад 6 тис. км, заввишки від 6 до 10 м, побудоване в III ст. до н.е.

[5] Ваґнер Ріхард (1813–1883) — німецький композитор, реформатор оперного мистецтва.

[6] Рембрандт Харменс ван Рейн (1606–1669) — голландський художник.

[7] Вальдтейфель Еміль (1837–1915) — французький композитор.

[8] Шопен Фрідерік (1810–1849) — польський композитор і піаніст.

[9] Улонґ — сорт китайського чаю.