Вождь червоношкірих: Оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ділія розсміялася, але якось не дуже весело…

— Клементині заманулося почастувати мене після уроку грінками по-валлійськи, — сказала вона. — Взагалі ця дівуля якась химерна. О п'ятій вечора — грінки по-валлійськи!

Генерал був удома, й глянув би ти, як він кинувся за сковорідкою, і не подумаєш, що в них є прислуга. У Клементини, звичайно, щось негаразд зі здоров'ям — вона така нервова. Хлюпнула мені на руку розплавленим сиром, коли поливала ним грінки. Було страшенно боляче! Бідолашна засмутилася до сліз. А генерал Пінкні… ти знаєш, просто-таки ледь не збожеволів. Сам помчав униз до підвалу й послав когось — здається, грубника — до аптеки по мазь і бинти. Зараз уже не так болить.

— А що це в тебе тут? — запитав Джо, ніжно піднімаючи її забинтовану руку й обережно потягуючи за кінчики якісь білі лахміття, що стирчали з-під бинта.

— Це така м'яка штука, на яку кладуть мазь, — сказала Ділія. — Боже милостивий, Джо, невже ти продав ще один етюд? — вона щойно побачила на маленькому столику гроші.

— Чи продав я етюд? Запитай про це нашого друга з Пеорії. Він забрав сьогодні свою товарну станцію, і, здається, йде до того, що він ще замовить мені пейзаж у парку і вид на Гудзон. О котрій годині сталося з тобою це нещастя, Ділі?

— Годині о п'ятій, мабуть, — жалібно мовила Ділія. — Праска… тобто сир зняли з плити десь о цій порі. Ти б бачив генерала Пінкні, Джо, коли він…

— Ходи-но сюди, Ділі, — сказав Джо. Він сів на кушетку, пригорнув до себе дружину й м'яко обійняв її за плечі.

— Чим ти оце займалася останні два тижні? — запитав він.

Ділія хоробро глянула чоловікові в очі — поглядом, сповненим любові й упертості, — і забубоніла щось про генерала Пінкні… потім схилила голову, і правда вилилася назовні бурхливим потоком сліз.

— Я не могла знайти уроків, — зізналася Ділія. — І не могла дозволити, щоб ти кинув живопис. Тоді я пішла до тієї великої пральні — знаєш, там, на Двадцять четвертій вулиці — прасувати сорочки. А правда ж, я чудово вигадала все це — про генерала Пінкні й Клементину, — як ти гадаєш, Джо? І сьогодні, коли одна дівчина в пральні обпекла мені руку праскою, я всю дорогу додому вигадувала цю історію з грінками. Ти не сердишся, Джо? Адже якби я не влаштувалася на роботу, ти, можливо, й не продав би своїх етюдів цьому панові з Пеорії.

— Він, до речі, не з Пеорії, — чітко промовив Джо.

— Ну, це вже дрібниці, звідки він. Ти такий молодець, Джо, і скажи, будь ласка… ні, поцілуй мене спочатку… скажи, будь ласка, як тобі вдалося здогадатися, що я не даю уроків?

— Я й не здогадувався… до останньої миті, — сказав Джо. — І сьогодні не здогадався б, але сьогодні я послав із котельні нагору, до пральні, лігнін[18] і мазь для якоїсь дівчини, якій обпекли руку праскою. Я вже два тижні, як топлю котел у цій пральні.

— Так, виходить, ти не…

— Мій покупець із Пеорії — так само, як і твій генерал Пінкні, — усього лише витвори мистецтва, яке, до речі, не має нічого спільного ані з живописом, ані з музикою.

Вони засміялися, і Джо було почав:

— Коли любиш мистецтво, ніяка жертва… — але Ділія не дозволила чоловікові договорити, прикривши його вуста рукою.

— Ні, — відрізала вона. — Просто: коли любиш…

Золото і кохання

Старий Ентоні Рокволл, фабрикант, який відійшов від справ, і власник патенту на мило «Еврика», визирнув із вікна бібліотеки в своєму особняку на П'ятій авеню й посміхнувся. Його сусід справа, аристократ і клубмен Дж. ван Шуйлайт Саффолк-Джонс, сідав в авто, що чекало на нього, при цьому презирливо відвертав носа від мильного палаццо[19], фасад якого прикрашала скульптура в стилі італійського Відродження.

— Ну, що ти скажеш, лише ж старе опудало банкрота, а скільки гордощів! — відзначив колишній мильний король. — Оберігав би краще своє здоров'я, заморожений Нессельроде[20], таких тепер лише в оперетках і побачиш. Ось наступного літа розмалюю весь фасад червоними, білими й синіми смугами — подивлюся тоді, як він свого голландського носа зморщить.

І тут Ентоні Рокволл, який усе життя був проти дзвоників, підійшов до дверей бібліотеки й зарепетував: «Майку!» — тим самим голосом, від якого колись ледь не здригалося небо над канзаськими преріями.

— Скажіть моєму синові, щоб зайшов до мене перед тим, як ітиме з дому, — наказав він слузі, який з'явився на виклик.

Коли молодий Рокволл увійшов до бібліотеки, старий відклав газету і, глянувши на нього з виразом добродушної суворості на повновидому й рум'яному без зморщок обличчі, однією рукою скуйовдив свою сиву гриву, а другою забряжчав ключами в кишені.

— Річарде, скільки ти платиш за мило, яким миєшся? — запитав Ентоні Рокволл.

Річард, котрий лише півроку як повернувся із коледжу додому, трішки здивувався. Він ще не повністю осягнув свого старого, який будь-якої миті міг встругнути щось несподіване, як та дівиця на своєму першому балу.

— Здається, шість доларів за дюжину, тату.

— А за костюм?

— Зазвичай доларів шістдесят.

[18] Лігнін — спеціальний сорт тонкого зморшкуватого паперу, що має добрі властивості поглинача, завдяки чому використовується під час перев'язки.

[19] Палаццо — з італійської: палац, особняк.

[20] Нессельроде Карл Васильович (1780–1862) — російський державний діяч, один із винуватців дипломатичної ізоляції Росії під час Кримської війни.