— О, а я вже думав, що ти відівчився не лише слухати, а й говорити. Це дуже добре, тому що мені хотілося розпитати тебе про одну річ.
Він розглядав мене зі зверхньою міною. На його обличчі з’явилося щось диявольське, і я раптом зрозумів, що він задумав чергову підлість.
— Я хотів тебе дещо запитати і думаю, що ти охоче відповіси мені. Ха-ха-ха!
Він вичікувально подивився на мене, але я знову промовчав. Тоді він ще раз засміявся:
— Мені подобається ця картинка: знаменитий мисливець Вбивча Рука стоїть біля дерева смерті, а негідник Сантер гуляє на волі! Але буде ще цікавіше, повір мені. Ти часом не знаєш такого місця, ялинового лісу чи чогось на зразок, під назвою Індельче-Чіль?
Якби моє тіло не було туго сповите ременями, я би здригнувся. Це слово було згадане в заповіті Віннету. Я вдивлявся у Сантера.
— Ну чого ти так на мене дивишся, немов у тебе замість очей наконечники стріл? — він знову розреготався. — Я знаю, що це означає Темна Вода, але не знаю, де це.
— Як ти про це довідався?! — вигукнув я.
— Не варто ставити питання. Краще відповідай на мої. Там неподалік ще є Тсе-Шош.
— Тисяча чортів! Я…
— Зачекай, не кричи так голосно, — обірвав мене він. — Ти мені тільки шепни на вухо, де це місце, а про решту я сам подбаю. І ще одне місце Декліл-То, здається.
— Негідник! — закричав я, немов поранений ведмідь. — Лист!
— Так-так, лист! Він у мене! — знущально засміявся Сантер.
— Ти обікрав Піду!
— Обікрав? Ну що ти! Я лише взяв своє. Лист тепер у мене разом з усім рештою, — і він поплескав себе по кишенях.
— Тримайте його! — крикнув я моїм стражникам.
— Мене? — засміявся Сантер, скочивши на коня. — Спробуйте.
— Хапайте його! — шаленів я. — Він обікрав молодого вождя! Не дайте йому піти! Він…
Ремінь на моїй шиї стиснувся, і слова застрягли у мене в горлі. Я рвався уперед нелюдським зусиллям, але пута надійно тримали мене. Сантер швидко віддалявся. Стражники схопилися на ноги, але тільки безглуздо витріщалися на нас, не розуміючи, що ж відбувається.
Заповіт Віннету! Сантер викрав його! Злодій тікав у прерію, а ніхто й не думав переслідувати його! Як же я тепер дізнаюся останню волю мого брата?!
Божевільна лють охопила мене. Останнім зусиллям я напружив руки й відчув, що ось-ось мої м’язи розірвуться від напруги. Але розірвався ремінь, і я несподівано впав обличчям на землю.
— Уфф! Уфф! — хором вигукнули стражники. — Він розірвав ремені! — і кинулися до мене.
— Пустіть мене! — кричав я. — Я не збираюся тікати, я хочу зловити Сантера, він обікрав Піду!
Мої крики перелякали все стійбище. З усіх боків до мене бігли чоловіки, і кожен вважав своїм обов’язком схопити мене і стримати, що не було складно, оскільки мої ноги все ще були зв’язані. Безліч рук простягнулося до мене, мене підняли і знову притулили до дерева. Від люті я роздавав удари направо і наліво, кілька червоношкірих впало на землю непритомними, але врешті мене знову зв’язали.
Індіанці стояли навколо, потираючи забиті місця, і з подивом розглядали мене. Вони не злилися на мене за удари, а, навпаки, були сповнені здивування, як же мені вдалося розірвати пута, вони розглядали шматочки й передавали з рук у руки.
— Уфф! Уфф! Він розірвав ремінь. Бізон не зміг би зірватися з такого.
Моя лють минала, і я почав відчувати біль: перш ніж розірватися, ремінь розрізав мені м’язи мало не до кістки.
— Чому ви стоїте тут? — намагався я перекричати гул голосів. — Хіба ви не зрозуміли, що я сказав? Сантер обікрав Піду! Швидше сідайте на коней і доженіть його!
Як і слід було очікувати, ніхто з них не послухався мене. Нарешті з’явилася людина розумніша за інших — Одне Перо. Перед ним розступилися, він підійшов до мене й запитав, що сталося. Я розповів.
— Ти стверджуєш, що Сантер викрав письмена? — перепитував він, не розуміючи причини мого хвилювання.