— Розбуди її, розбуди! — благала мене Какхо-Ото, від хвилювання забувши про правила поведінки індіанської жінки і вчепившись у мою руку.
— Якщо хочете, щоб я повернув їй життя, — сказав я, — вийдіть і залиште мене наодинці з померлою.
— Уфф! Ти розумієш, чого ти від нас вимагаєш? — запитав батько.
— Чого? — перепитав я, хоча чудово розумів, що він має на увазі.
— Тут лежить твоя зброя, якщо вона потрапить до тебе в руки, ти спробуєш звільнитися. Обіцяй мені, що ти не доторкнешся до неї!
Можна уявити собі, як складно було мені знайти правильну відповідь. Ніж, револьвери і штуцер! Мені вистачило б хвилини, щоб розрізати ремені, і хотів би я подивитися на сміливця, який наважився б зупинити мене! Однак хапатися за зброю було по-дурному. Індіанці теж схопилися б за рушниці, полилася б кров. Крім того, мені здалося, що негідно Вбивчій Руці користатися непритомністю жінки, аби досягти своєї мети.
У кутку на розстеленій шкурі я помітив розкидані предмети жіночого рукоділля: голки, шила, бісер, шкіряні ремінці, голки дикобраза та інші дрібниці. Там же були два крихітні ножички з гострими, як бритва, лезами, якими індіанки ріжуть шкіру на тонкі вузькі смужки. Цими смужками вони зшивають замість ниток частини одягу.
— Я обіцяю тобі, — промовив я. — А якщо ви не довіряєте мені, можете винести звідси мою зброю.
— Ми знаємо, що Вбивча Рука ніколи не бреше, тому залишимо зброю тут. Але це ще не все, що ти нам обіцяєш.
— Що ви ще вимагаєте від мене?
— Ми відв’язали тебе від дерева, і ти міг би спробувати втекти й без зброї. Обіцяй мені, що зараз ти не втечеш, повернешся до дерева й дозволиш прив’язати себе знову.
— Слово Вбивчої Руки.
— Нехай усі вийдуть. У нього тверде слово, йому можна вірити. Він — не Сантер.
Одне Перо звільнив мене від ременів і залишив самого. Щойно він зник за пологом, я швидко сховав ножик для рукоділля за манжет сорочки і заходився коло дружини Піди.
Відколи Сантер, скориставшись відсутністю молодого вождя, проник у вігвам і напав на жінку, минуло чимало часу. Чому ж вона так і не отямилася? Найімовірніше, негідник оглушив її. Я обережно обмацав череп і виявив на потилиці величезну ґулю. Я натиснув сильніше на це місце, намагаючись визначити, чи цілі кістки. Жінка застогнала від болю й розплющила очі. Спочатку її погляд був абсолютно безтямний, проте незабаром вона прошепотіла моє ім’я.
— Ти впізнаєш мене? — запитав я.
— Так.
— Розкажи мені, що сталося, і постарайся не зомліти, бо помреш.
Мої слова подіяли на неї, індіанка струсонула головою і, скривившись від болю, сіла, притискаючи руку до потилиці.
— Я була одна, коли увійшов блідолиций і зажадав віддати йому мішечок із «ліками». Я не погодилася, і він мене вдарив.
— Де був мішечок? його вкрали?
Вона подивилася вгору на одну з жердин і вигукнула переляканим голосом:
— Уфф! його немає! Блідолиций украв «ліки»!
То ось що мав на увазі Сантер, коли хвалився, що в нього письмена разом з усім рештою! Він забрав не тільки заповіт Віннету, але й усі талісмани молодого вождя! Тепер Танґуа змушений буде вислати за ним воїнів.
— У тебе вистачить сил сидіти чи ти відчуваєш, що можеш знову знепритомніти? — запитав я.
— Ні, ні! Я більше не впаду, — поспішно запевнила вона мене. — Ти повернув мені життя. Дякую тобі!
Я підвівся і відкинув завісу, яка закривала вхід у вігвам. Батько й сестра стояли поруч, інші жителі стійбища зібралися трохи далі.
— Заходьте! — покликав я Одне Перо і Темні Коси. — Вона ожила.
Думаю, читач розуміє, як пораділи батько й сестра колишньої «небіжчиці». І вони, і всі інші кайова були переконані, що я зробив чудо, я ж не збирався позбавляти їх ілюзій. Я наказав прикладати хворій на потилицю холодні примочки і показав, як це робиться.
Настільки ж сильною, як і радість, була лють червоношкірих, які дізналися, що Сантер викрав усі талісмани молодого вождя. Танґуа негайно вислав загін воїнів слідом за злодієм і відрядив гінців до молодого вождя. Одне Перо знову провів мене до дерева смерті і власноруч прив’язав до нього, засипаючи компліментами, які здалися б погрозами людині, яка не знає звичаїв червоношкірих: