— Нам сказали, що полковник пішов слідом бандитів, які напали на потяг. Це правда?
— Так.
— Скільки людей він узяв із собою?
— А чому ви питаєте про це?
— Маєте рацію, це не суттєво. Важливіше знати, скільки людей залишилося тут.
— А це вам навіщо?
Після цих слів містер Олерс, не зводячи з нас очей, задріботів до дверей.
— Гаразд, то скажіть же хоча б, коли полковник покинув селище! — я почав втрачати терпіння.
— Навіщо вам знати це?
— Стривайте, я зараз поясню вам…
Я зупинився на півслові, бо пояснювати вже було нікому: переляканий містер Олерс оленячим стрибком подолав відстань до дверей і кулею вилетів назовні. Двері з тріском зачинилися, почувся скрегіт залізних завіс — і ми опинилися у пастці.
Я розгублено подивився на моїх товаришів. Завжди серйозний Віннету беззвучно сміявся, оголюючи два ряди білосніжних зубів. Товстун Волкер розгойдувався, на його лиці застигла така гримаса, наче його змусили з’їсти цитрину без цукру. Я не втримався й теж почав реготати, як божевільний.
— Ну от, дожилися! — проговорив Волкер. — Нас зачинили, як нечемних дітей!
З вулиці долинув пронизливий свист, і я, підійшовши до вікна, яке більше нагадувало бійницю, побачив робітників, які бігли до огорожі. За останнім із них ворота зачинили. Перед касиром стояло шістнадцять осіб. Потім за його наказом усі розбіглися, мабуть, у пошуках зброї.
— Напевно, вони збираються лінчувати нас, — оголосив я моїм товаришам. — Але в нас ще є час. На що б нам його витратити?
— Пропоную викурити по сигарі, — відповів Волкер.
На одному з ящиків лежала відкрита коробка з сигарами. Товстун Волкер взяв одну, з насолодою понюхав її й закурив. Я зробив те саме, і тільки Віннету відмовився від задоволення викурити справжню сигару.
Незабаром двері прочинилися, і ми почули голосок касира:
— Навіть не думайте стріляти, негідники, бо ми всіх вас негайно вб’ємо!
Після цього грізного попередження він наважився відчинити двері й увійти до нас на чолі десятка робітників із рушницями. Вони зупинилися біля входу, а хоробрий містер Олерс сховався за великою бочкою, скерувавши на нас дуло своєї рушниці.
— Хто ви такі? — запитав він тоном людини, яка має право ставити запитання. Мабуть, він вважав, що бочка й люди біля дверей та біля вікон вбережуть його від небезпеки.
— Боже, що за дурниці! — засміявся Товстун Волкер. — Спочатку він називає нас негідниками, а потім питає, хто ми. Вилазьте з-за бочки, і ми відповімо на ваші запитання.
— Ні, я буду розмовляти звідси. То хто ви такі?
— Вестмени з прерії.
Товстун Волкер відповідав від нашого імені, тому я вирішив промовчати.
— Як вас звати?
— Не має значення.
— Отже, ви приховуєте свої імена. Але я змушу вас заговорити. Що ви забули в Еко-Каньйоні?
— Ми хотіли застерегти вас.
— Застерегти? Від чого?