Апач підвівся й пішов до свого коня, щоб зняти з нього пута. Ми зробили те саме й незабаром, вивівши коней із хащі, рушили назад тим же шляхом, який привів нас сюди. Спати не було коли.
Вночі, коли все приховане темрявою, тільки дуже досвідчений вестмен наважиться їхати через густий ліс, ще й відстежувати водночас чийсь слід. Європеєць пішов би пішки, а коня вів би за собою, але мешканець Дикого Заходу знає, що у тварин зір гостріший, тому ми просувалися верхи. На чолі нашого маленького загону їхав Віннету і вів нас уперед через струмки і скелі, легко вибираючи у непроглядній темряві потрібний напрямок. Мій жеребець поводився чудово, а старий Вікторі часом невдоволено пофоркував, але не відставав ні на крок.
Коли почало світати, ми вже були за дев’ять миль від стійбища оґлала. Тепер можна було зупинитися. Я видер із записника аркуш паперу й написав на ньому коротеньке послання людям із Каньйона та прибив папірець кілочком до стовбура великого дерева так, щоб людина, яка їде з півдня, зауважила білий папір. На відпочинок часу не було, тому ми відразу сіли на коней і повернули на захід.
Опівдні ми переправилися через Ґрін-Форк нижче від того місця, де, як ми знали, мали б об’єднатися загони оґлала. Індіанці боялися передчасно видати себе, тому намагалися уникати відкритого простору й ховалися в лісі, ми ж могли обрати найкоротший шлях. Сонце вже хилилося до обрію, тож нам час було подумати про нічліг і відпочинок коням, які зранку проїхали вже понад сорок миль. Тож нічого дивного, що вони, а насамперед Вікторі, рухалися все повільніше. Праворуч і ліворуч від нас височіли дві невеликі кам’яні кряжі, і саме тут ми вирішили підшукати місце для табору, аж раптом за пагорбами перед нами розіслалася вузька долина. Через долину протікав перекритий греблею струмок, а посередині долини блищав золотом у променях західного сонця ставок. Побачивши ставок, ми здивувалися й зупинили коней. Але наше здивування викликала аж ніяк не водойма, а те, яке видовище постало перед нами на протилежному схилі: ліс там був викорчуваний, а земля розорана. На лузі паслися коні, корови, вівці й кози, біля підніжжя пагорба стояли селянські хати. Це скидалося на село десь у Німеччині. А на горі, на самому вершечку, стояла крихітна церква з дерев’яним хрестом на бані. Здавалося, що навіть у повітрі тут розлито спокій і благодать.
Неподалік від будинків стояло кілька людей. Вони всі дивилися на захід, просто на сонце, і, здається, не зауважили нашої появи. Величезна вогненна куля сонця опускалася дедалі нижче, і коли вона, здавалося, торкнулася поверхні води, зверху почувся дзвін. Це було неймовірно — тут, глибоко на Дикому Заході, раптом хрест і лик Ісуса, а посеред воєнних стежок індіанців раптом — церква! Я зняв капелюха й почав молитися, але індіанець перебив мене.
— Що це? — запитав вражений вождь апачів.
— Якесь селище, — здивовано знизав плечима Волкер.
— Уфф! Віннету бачить селище. Він хоче знати, що це за звук.
— Це заклик до молитви «Ангел Господній», — відповів я тремтячим від хвилювання голосом. Дзвін пробудив у мені милі серцю дитячі спогади. — А тепер видзвонюють «Аве Марія».
— Уфф! — дивувався апач. — А що таке «Ангел Господній» та «Аве Марія»?
— Слухай, і сам зрозумієш.
Коли затих останній удар дзвону, хор на чотири голоси заспівав гімн Богородиці. Я напружено ловив кожен звук, а коли спів втих, зірвав із плеча рушницю, вистрілив із обох стволів, пришпорив коня і галопом кинувся в долину. Я мчав навпростець, через річку і вгору по гірському хребту, прямуючи до будинків. Я навіть не озирнувся, чи товариші їдуть слідом за мною.
Постріли розбудили в долині не тільки відлуння, але й життя. У дверях з’явилися перелякані стріляниною люди, проте, побачивши білу людину, всі заспокоїлися й вийшли мені назустріч. Біля крайньої хати стояла охайно вбрана старенька з білосніжним волоссям і безтурботним обличчям. Весь її вигляд свідчив про те, що вона провела своє життя у тяжкій праці.
— Добрий вечір, матінко, — звернувся я до неї шанобливо. — Прошу вас, не лякайтеся, ми чесні люди. Не дозволите нам зупинитися на ніч у вашому селищі?
Вона кивнула на знак згоди і з привітною посмішкою сказала:
— Ми раді вам, пане. Чесна людина приносить радість у дім. А ось і мій старий Гільман, і син Віллі, вони допоможуть вам.
Мої постріли привернули увагу хористів, і тепер вони спустилися до нас із гори. До нас прямував один зовсім старий, але ще бадьорий і міцний чоловік, за ним — вродливий юнак, і ще шість чоловіків різного віку. Всі були вбрані в добротний одяг, який носять переселенці на Заході.
Люди, яких я бачив поблизу інших будинків, теж підійшли до нас. Старий простягнув мені руку і привітався:
— Радий бачити вас, пане, в селищі Гелльдорф. Гість у дім — щастя в дім.
— Дякую, — сказав я, зістрибуючи з коня. — Нема в житті нічого кращого за те, щоб побачити нарешті дружні людські обличчя. Чи не дасте ви притулок на ніч трьом утомленим подорожнім?
— Із радістю, пане. Зробіть нам честь своїм візитом.
До того моменту ми розмовляли англійською, але тут раптом до нас підійшов один з юнаків, уважно придивляючись до мене, він сказав:
— Батьку, можете говорити з цим чоловіком німецькою. Нам справді неймовірно пощастило. Вгадайте, хто це!
Старий Гіллман здивовано подивився на мене і спитав:
— Хтось із наших земляків? Ти його знаєш?
— Так, але спершу я мушу отямитися від радості. Сер, правда ж, це ви написали слова до «Аве Марія», яку ми щойно співали?
Тепер настала моя черга дивуватися.
— Так, — відповів я. — Але звідки ви мене знаєте?
— З Чикаго[43]. Я був у хорі директора Балдінґа і співав там цю пісню. Ви ще пам’ятаєте концерт, на якому вона звучала вперше? Я тоді був другим тенором, а тепер я — перший бас. Мій голос став нижчим.
— Німець, знайомий Віллі, поет, написав нашу «Аве Марія»!
[43] Чикаго — місто в штаті Іллінойс на березі озера Мічиган, важливий промисловий, торговельний і культурний центр.