Такими словами перекидалися люди довкола мене, чоловіки і жінки, хлопчики і дівчатка, численні руки простяглися до мене, і численні голоси вітали мене.
Це був момент радості, яка трапляється у житті нечасто.
Тим часом під’їхали й Віннету з Волкером. Побачивши червоношкірого, поселенці захвилювалися, але я заспокоїв їх:
— Я подорожую з друзями, мисливцем Фредом Волкером і вождем апачів Віннету. Вам нема чого боятися, вони люди чесні й благородні.
— Сам Віннету? Невже це правда? Ми так багато чули про нього! Яка приємна несподіванка! У прерії вождя апачів люблять більше, ніж королів у Європі! — сказав Гіллман, а потім зірвав шапку з сивої голови, простягнув індіанцеві руку й вимовив:
— Я завжди до ваших послуг, сер.
Вимушений зізнатися, що таке надмірно куртуазне звертання до суворого червоношкірого воїна викликало в мене посмішку, однак воно було щирим. Віннету дуже добре говорив англійською. Він привітно кивнув, стиснув руку старого й відповів:
— Віннету — ваш друг. Він не чинить зла нікому з блідолицих і червоношкірих, якщо вони чесні люди.
Потім поселенці почали сперечатися, хто матиме право прийняти гостей у своєму будинку, проте останнє слово було за старим Гіллманом, який заявив:
— Подорожні зупинилися біля порогу мого дому і будуть моїми гістьми. Але щоб іншим не було прикро, я запрошую всіх до себе на вечерю. А тепер припинімо суперечку і дамо людям відпочити з дороги.
Сусіди послухали старого Гіллмана. Наших коней поставили в стійло й дали їм їжу, а нас провели в будинок, де вже поралася біля печі молода красуня — дружина Віллі. Накрили на стіл, і поки нас пригощали домашнім пивом, очікуючи інших поселенців і початку святкової учти, ми з’ясували, хто вони і звідки.
Всі вони переїхали до Америки з Баварії, що, як відомо, славиться своїми ювелірами. Спочатку вони працювали на будівництві в Чикаго й зуміли заощадити достатньо грошей, щоб перебратися на Захід і вибудувати там ферму. Але коли дійшло до вибору місця, на якому вони оселяться, все виявилося не так просто. Якось ще в Чикаго один старий вестмен розповів їм про скарби гір Тетон. Він клявся, що сам бачив численні розсипані під ногами халцедони, агати й опали. Гіллман, теж ювелір, захопився розповідями про багатство тих місць, умовив своїх товаришів, і вони спільно подалися на нове місце. Але вони були достатньо обачними, тож не сподівалися одним махом розбагатіти на коштовних каменях, а для початку викорчували ліс, розорали землю і поставили будинки. Тепер вони вже живуть у долині третій рік і цілком задоволені своєю долею.
— А як же камені? — запитав я. — Ви ходили в гори Тетон?
— Мій Віллі і Руді Мейнерт, з яким ви познайомилися в Чикаго, намагалися пройти туди минулої осені, але дісталися тільки до озера Джона Ґрея. Далі місця пішли такі дикі й непрохідні, що їм довелося повернути назад.
— Так, — зауважив я, — туди можуть пройти тільки справжні вестмени.
— Ну а ми хто? — обурився Віллі. — Ми три роки живемо тут і стали справжніми вестменами!
Джек Стілвел (праворуч) зі скаутом Джеймсом Джонсом. Оклахома, прибл. 1874 рік. Автор невідомий.
— Не гнівайтесь на мене, юначе, але трьох років життя в лісі недостатньо, щоб поселенець перетворився на вестмена. Ви хотіли проникнути в гори Тетон навпростець, а кожен вестмен знає, що пряма дорога — найдовша. Ви не потрапите туди навпростець і через сто років. Вам доведеться прокладати собі шлях через непролазні хащі, які кишать ведмедями й вовками, через провалля й ущелини, де ноги ніде поставити і де за кожним каменем може ховатися ворог. Вам слід було спробувати дістатися звідси до Джон-Ґрей-Рівер або до Солт-Рівер. Вони обидві впадають у Снейк-Рівер, і якщо ви підете вздовж неї вгору за течією, то зліва від вас залишаться Зміїні гори, потім ви потрапите на перевал Тетон, за яким і починаються гори Тетон. Це всього три хребти завдовжки близько п’ятдесяти миль. Однак вирушати удвох у таку далеку й небезпечну дорогу — чисте божевілля. Ви знайшли якісь камені?
— Лише кілька агатів, більше нічого.
— Покажіть їх нам. Віннету знає все в цих горах, і я попрошу його сказати, звідки ваші камені.
Я прекрасно знав, що апач воліє не говорити про золото та інші скарби, заховані в землях червоношкірих, тому звернувся до нього з питанням його рідною мовою, щоб відмова не образила гостинних господарів.
— Мій брат Чарлі хоче знайти золото й каміння? — запитав мене Віннету, пильно дивлячись мені в очі.
А коли я пояснив йому, що камені потрібні не мені, а цим добрим і працьовитим людям, він довго дивився кудись далеко поперед себе, немов зважуючи, погоджуватися чи ні, потім його чорні очі уважно оглянули поселенців, і врешті він вимовив:
— Чи готові ці люди виконати моє бажання?
— Яке?
— Нехай вони ще раз заспівають ту пісню, що її Віннету чув, коли ми в’їхали в долину. Тоді він покаже їм, де шукати такі камені.
Я був надзвичайно здивований. Невже церковний гімн справив таке глибоке враження на індіанця, що він готовий був відмовитися від своїх непорушних правил і відкрити таємниці скарбів?
— Заспівають, — запевнив його я.
— Нехай шукають у горах Вентр. Там вони знайдуть золоті самородки, а в долині річки Бівер-Дам, що впадає в озеро Єлловстоун із півдня, багато таких каменів.