— На Еко-Каньйон готується напад.
— Не смішіть мене. Ви ж самі його й готуєте! Але з нами цей номер не пройде! Взяти їх! — наказав касир своїм людям.
— Стривайте! — зупинив їх Товстун Волкер.
Він запхав руку в кишеню. Я здогадався, що він збирається показати їм своє посвідчення детектива, і втрутився.
— Не варто, Фреде. Подивимося, чи наважаться ці люди затримати трьох вестменів. Попереджаю, кожен, хто поворухне хоч пальцем, помре!
З грізним обличчям і револьверами в обох руках я рушив до дверей. Віннету і Фред йшли за мною. Безстрашний касир зник за бочкою, і тільки кінчик рушниці вказував, де в разі потреби слід шукати містера Олерса.
Приклад начальника справив належне враження на робітників, вони розступилися і пропустили нас. Отже, це й були люди, які збиралися дати відсіч розбійникам та індіанцям, перспектива на наступні дні вимальовувалася не надто приваблива. Вже біля дверей я озирнувся і промовив:
— Тепер ми могли б зачинити вас тут, але нам це ні до чого. Витягніть з-за бочки містера Олерса і приведіть його до нас, щоб ми нарешті змогли пояснити йому що до чого. Зрозумійте, справа дуже термінова, якщо, звичайно, ви не хочете, щоб індіанці сіу зняли з вас скальпи.
Витягти з-за бочки містера Олерса їм вдалося не відразу, а коли переляканий касир нарешті опинився перед нами, я розповів йому про все, що сталося. Містер Олерс зблід і присів на великий камінь.
— Тепер я вам вірю, сер. Мені говорили, що на місці злочину поїзд покинули двоє пасажирів, а один з них на льоту підстрелив жайворонка. А червоношкірий джентльмен — це сам Віннету? Для мене велика честь познайомитися з вами! — і він низько вклонився вождю апачів. — А ще один джентльмен — містер Волкер, якого зазвичай називають Товстуном Волкером? А вас звати просто Чарлі? Думаєте, що полковник знайде вашу записку й повернеться?
— Саме так я і вважаю.
— Повірте, сер, мені дуже хочеться, щоб він щонайшвидше повернувся.
Я бачив його розгубленість і вірив.
— У мене зосталося всього сорок людей, і більшість з них якраз кладе рейки на насипі. Як думаєте, чи не краще буде нам піти з цього каньйону і сховатися на найближчій станції?
— Що ви таке кажете, сер, чи ж ви заєць? Що подумає про вас керівництво? Ви ж втратите роботу!
— Знаєте, сер, краще втратити роботу, ніж життя. Сподіваюся, ви мене розумієте.
— Розумію. Скільки людей повів за собою полковник?
— Він вибрав сотню найсміливіших.
— Це я зауважив.
— А скільки було індіанців?
— Разом із бандитами — понад дві сотні.
— Боже! Вони переріжуть нас усіх до одного. Ми повинні тікати! Іншого способу врятуватися немає.
— На якій із найближчих станцій зараз найбільше людей?
— Промонторі. У них там зараз приблизно три сотні робітників.
— Надішліть телеграму й попросіть прислати вам на підмогу сто чоловік. Зі зброєю.
Касир витріщив на мене очі, здивовано відкрив рота, потім схопився на ноги, сплеснув руками й вигукнув:
— Господи! Як же я сам до цього не додумався?
— Справді дивно. Я ж бачу, що ви — справжній геній. Нехай люди привезуть із собою провіант і амуніцію, якщо у вас цього замало. І запам’ятайте: все має відбуватися в найсуворішій таємниці, щоб червоношкірі розвідники нічого не запідозрили. Як далеко звідси до Промонторі?
— Дев’яносто одна миля.
— Там знайдеться паровоз із двома вагонами?