— Що вам вдалося побачити, сер? — запитав він.
— Шістьох розвідників. Це сіу-оґлала.
— Чудово. Ми не будемо заважати їм. Скажіть, як нам віддячити вам за допомогу і порятунок?
— Я знаю тільки один прийнятний спосіб: припинити розмови на цю тему. Ви знайшли мою записку?
— Так.
— І зробили все, як там було написано?
— Звичайно. Інакше нас би тут не було. І мені здається, що ми повернулися вчасно. Коли, на вашу думку, з’являться бандити й решта червоношкірих?
— Думаю, вони підуть на штурм цієї ночі.
— Гаразд. Тоді маємо час познайомитися ближче, — привітно посміхнувся Радж. — Я запрошую вас і вашого червоношкірого друга до мене додому. Будьте моїми гостями.
Його невеликий, але зручний будинок стояв поруч. Полковник Радж був міцної статури і мав вигляд людини, що не злякається індіанців. Ми дуже швидко відчули довіру одне до одного, навіть Віннету, здається, не сумнівався у дружніх намірах полковника. А полковник, ясна річ, багато чув про Віннету.
— Заходьте, джентльмени. Пропоную скрутити шию пляшці, оскільки наразі нам не вдасться зробити це з червоношкірими. Коли повернеться ваш друг, Волкер, його приведуть до нас.
Тепер уже не було жодних сумнівів, що за нами стежили шпигуни, і ми поводилися так, щоб ввести їх в оману. Незабаром повернувся Товстун Волкер, який нічого не побачив під час своєї прогулянки, але почув наш умовний знак. Наразі, поки не настала ніч, ми були вільні, але не нудилися. Полковник Радж багато пережив і був хорошим оповідачем, тож час до вечора минув швидко. Потім минула ніч і ще один день. На небі світив молодий місяць. Сутінки густішали повільно, морок наповзав на ущелину, приховуючи селище від ворожих очей. Робітники озброїлися, хто чим міг: револьверами, рушницями чи просто ножами — і зачаїлися хто у траві, а хто — на дерев’яних лавках. Індіанці мають звичай нападати після півночі, ближче до світанку. Було зовсім тихо, і навіть вітерець не шарудів листям, але це була оманлива тиша.
У небі тьмяно мерехтіли зірки, в їхньому непевному світлі можна було бачити не більше ніж десять кроків попереду. Після півночі всі в селищі підвелися зі своїх місць і почали прислухатися. Ми з Віннету стали біля воріт. Я тримав у руках свій штуцер роботи майстра Генрі. Ми розподілили всіх двісті десять чоловік рівномірно, щоб спостерігати за всією територією, а тридцятеро наших людей сховалися в долині й охороняли там коней.
Здавалося, час зупинився. Напевно, дехто з підлеглих полковника Раджа уже думав, що знаменитий Віннету, відомий усім Товстун Волкер і нікому не відомий Чарлі щось наплутали, і ніхто й не збирається нападати на селище. Але раптом почувся приглушений звук, немов невеликий камінчик вдарився об рейку, і зараз же моє вухо вловило ледь чутний шерех, більше схожий на подих вітерцю.
— Приготуватися, — шепнув я на вухо сусідові, а він передав наказ далі.
Ледь помітні в темряві тіні, схожі швидше на привидів, ніж на живих людей, безшумно перетинали полотно залізниці, прослизали вздовж укріплених стін. Незабаром вони оточили селище. Тіні все наближалися і вже перебували на відстані лише п’ятнадцяти-дванадцяти-десяти-восьми-шести кроків від стін селища.
Але щойно розбійники пішли вперед на штурм, з темряви назустріч їм пролунав гучний вигук:
— Смерть собакам-оґлала! Тут стоїть Віннету, верховний вождь апачів.
І Віннету прицілився зі своєї прикрашеної сріблом рушниці та вистрілив. Водночас гримнув випал із двох сотень рушниць — і все навколо освітилося вогнем. Робітники стріляли, не шкодуючи патронів, напевно, тільки я вдивлявся в темряву й не стріляв. Мені було цікаво побачити, як зреагують на наш густострíл індіанці, бо ж для них такий опір мав бути як грім із ясного неба. Протягом однієї довгої хвилини панувала глибока тиша, а потім почулося моторошне пронизливе виття, від якого холодний піт котився по спині. Наш випал таки став повною несподіванкою для оґлала, але червоношкірі швидко отямилися і, покладаючись на свою кількісну перевагу, кинулися вперед.
— Вогонь! — наказав полковник Радж, чий гучний голос перекричав виття ворогів.
Гримнув другий випал.
— Вперед! У рукопашний бій! — пролунав наступний наказ Раджа.
Тієї ж миті робітники, всі як один, вилізли на стіну й почали стрибати донизу. Навіть несміливі відчули приплив сил і лев’ячу відвагу. Збентежені червоношкірі не чекали такого опору й повернули назад.
Я далі стояв біля воріт. Біля стіни розгоралася жорстока битва, однак розв’язка мала настати через кілька хвилин. Ряди супротивників танули на очах, а єдиним засобом врятуватися для них була втеча. Тіні, які вже перестали здаватися зловісними і жахливими, одна за одною зникали з поля бою і ховалися в темряві.
Тільки тепер мені знадобився штуцер, який мав ту перевагу, що з нього можна було вистрілити двадцять п’ять разів підряд не перезаряджаючи. Я послав услід утікачам вісім куль, а коли прицілився вдев’яте, то не побачив перед собою цілі: індіанці встигли сховатися, а ті, в кого я влучив, лежали на землі і намагалися відповзти подалі. Але їх незабаром помітили й оточили робітники.
Біля стіни розвели багаття, щоб освітити поле бою. Я не люблю кривавих видовищ, тому відвернувся й побрів до будинку полковника. Не встиг я зайти й сісти, як з’явився Віннету. Я здивовано глянув на нього.
— Мій індіанський брат повернувся без скальпів. Невже жоден з індіанців не загинув від руки Віннету? — здивовано запитав я його.
— Віннету не зніматиме більше скальпів. Відтоді, як він почув спів у горах, вождь апачів вирішив, що вбиватиме ворогів, але залишатиме волосся на їхніх головах.
— А скільки ворогів убив апач?
— Віннету не рахує голів. Та й навіщо, адже мій білий брат сьогодні не вбив нікого.