Поки я перекладав господарям, як знайти скарби, в дім стали надходити інші поселенці. Подали частування, й почалося застілля, таке веселе, доброзичливе й безжурне, що я, як не намагався, не міг пригадати іншого такого на Дикому Заході. Так поводяться тільки люди з чистим сумлінням і чистою душею, які нічого не бояться.
Вони прекрасно пам’ятали пісні своєї батьківщини та охоче співали їх для мене. Навіть старий Гіллман доволі гарним басом співав знайомі мені з дитинства пісні.
Віннету довго прислухався до нашої веселої бесіди, а потім зупинив нас питанням:
— Коли ці люди дотримають свого слова?
Я спохопився нагадати Гіллманові обіцянку, яку він дав Віннету, і вони заспівали «Аве Марія». Однак щойно прозвучали перші ноти, як апач затряс головою і вигукнув:
— У приміщенні пісня звучить не так. Віннету хоче слухати її в горах.
— Він слушно каже, — погодився з ним Біля Мейнерт. — Цю пісню справді треба співати просто неба. Ходімо на схил долини.
Маленький хор піднявся на пагорб, і зверху попливли вниз, у долину, прекрасні звуки. Здавалося, саме повітря віддає хвалу Богородиці. Віннету якийсь час стояв поруч зі мною, вслухаючись у гімн, а потім раптом кудись зник. Ми слухали мовчки, сповнені відчуття незвичності того, що відбувається. Темрява накривала співаків і місце, де вони стояли. Здавалося, пісня лине з самого неба. Я не застосовував ніяких спеціальних ефектів, мелодія була проста, як у всіх церковних піснях, але саме ця простота й природність додавали звучанню глибини, якій не могли опиратися наші серця.
Пісня вже відзвучала, а ми все ще стояли на тому ж місці, поки хористи, які спустилися з пагорба, не нагадали нам, що час повертатися в дім. За дружньою бесідою минуло ще півгодини, година, а Віннету все не з’являвся. З усіх боків селище було оточене дикими лісами, і я стривожився за друга і брата. Взявши зброю, я вийшов з дому, попередивши, щоб ніхто не йшов за мною, а кидатися на допомогу треба тільки в тому випадку, якщо раптом пролунає постріл. Однак я передчував, що стріляти мені в той вечір не доведеться, оскільки здогадувався, чому вождь апачів волів просто усамітнитися.
Я пішов у той бік, куди зник Віннету. Біля ставка, над темною водою, височіла величезна кам’яна брила. На ній я і знайшов нерухомого, як статуя, Віннету. Я безшумно наблизився до нього й сів поруч, намагаючись ні звуком не порушити урочистого мовчання.
Минав час, а Віннету сидів мовчки й нерухомо. Нарешті він повільно підняв руку, показав на воду і, немов одкровення, вимовив:
— Це озеро — як моє серце.
Я розгубився, не знаючи, що відповісти, а він знову поринув у свої думки і перервав мовчання тільки через добрих десять хвилин.
— Маніту добрий і великий, тому Віннету любить його.
Ці слова змусили мене засмутитися, хоча вони й давали мені новий доказ того, як добре ставиться до мене апач, але я відповів йому:
— Мій брат Віннету володіє усім моїм серцем, його душа живе в моїх вчинках, але я не побачу свого друга, якщо ми потрапимо на різні небеса.
— А де небо мого брата? — запитав він.
— А де Країна вічного полювання мого друга? — запитав я.
— Маніту належить увесь світ і всі зорі! — пояснив він.
— Чому Великий Маніту залишив своїм червоношкірим дітям таку крихітну частинку світу, а своїм блідолицим дітям усе решту? Чого варта Країна полювання індіанців супроти безкінечного щастя, у якому опиняться християни в раю? Хіба Маніту менше любить червоношкірих? Але це неправда! Мої червоношкірі братú вірять у велику і страшну брехню. Віра білої людини каже: «Великий Маніту — це батько всіх своїх дітей у небі і на землі». Віра червоношкірих людей каже: «Маніту — це володар усіх червоношкірих, він велить убивати всіх білих». Мій брат Віннету справедливий і мудрий, нехай подумає сам! Хіба в білих і червоношкірих той самий Маніту? Тоді чому він зраджує своїх червоношкірих синів? Чому він дозволяє знищити їх і дає можливість білим завоювати землю і збільшити свою чисельність до мільйонів? Чи в білих і червоношкірих різні Маніту? Тоді Маніту білих сильніший і добріший, а також має більше влади, ніж Маніту червоношкірих! Маніту блідолицих дає їм усю землю й тисячі приємностей та розваг, а потім дозволяє їм опинитися в раю та відчути вічне щастя. Маніту червоношкірих дає своїм дітям тільки дику прерію і гори, лісових тварин, змушує постійно вбивати, а після смерті запроваджує їх у темну Країну вічного полювання, де знову починається вбивство. Червоні воїни вірять своїм мудрецям, які кажуть, що у Країні вічного полювання індіанці знищать усі душі блідолицих. А якщо мій брат у цих кривавих місцях зустріне свого друга Чарлі, він його вб’є?
— Уфф! — голосно і збуджено вигукнув апач. — Віннету захищатиме душу свого доброго брата від усіх червоношкірих!
— Тоді нехай мій брат подумає над тим, чи не обманюють червоношкірих їхні мудреці!
Я не вимовив більше ні звуку, щоб не зруйнувати ефект своїх слів. Ми були знайомі багато років, ділили одне з одним горе й радощі, небезпеку і труднощі, проявляли мужність і жертовність. Але ми ніколи не говорили про релігію, я ніколи не намагався зруйнувати його віру. І я знав, що він дуже цінує це, тому моя теперішня промова мала справити на нього тим більше враження. Після паузи він знову заговорив:
— Чому не всі білі мужі такі, як мій брат Чарлі? Якби вони були такими, я б охоче повірив вашим священикам.
— А чому не всі червоношкірі мужі такі ж, як мій брат Віннету? — відповів я запитанням на запитання. — Серед людей, незалежно від кольору шкіри, є добрі і злі. Щоб обійти всю землю вздовж і впоперек, не вистачить і тисячі днів шляху, а мій брат бачив лише її невеличку частину. Білі люди правлять світом, але саме тут, у дикій прерії, де живе мій брат, злі блідолиці ховаються від закону добрих людей. Тому мій брат думає, що всі блідолиці такі, але в інших місцях панують мир і любов. Мій брат сам-один подорожує горами, у нього немає товаришів, з якими він полював би на бізонів і боровся з ворогами. Що тішить мого брата? Хіба смерть не підстерігає його за кожним кущем? Хіба має він у житті когось, кому може цілковито довіряти й подарувати всю свою любов? Хіба не пройшло все його життя у тяжкій праці й небезпеках, у страхові й розчаруваннях? Хіба не мріяв він примирити червоношкірих і блідолицих? Але чому ж не знайшла його змучена і втомлена душа спокою? Хіба принесли йому розраду численні скальпи ворогів, якими прикрашений його вігвам? Бог білих людей каже: «Прийдіть всі до мене, бо ви втомлені і нещасні, я дам вам розраду!» Я повірив у це і знайшов душевний спокій. Чому мій брат не хоче зробити те саме?
— Віннету не знає вашого Бога! — відповів він.
— Розповісти моєму другові про нього?
Вождь апачів нахилив голову і довго мовчав, перш ніж відповісти:
— Мій брат Чарлі каже правду. Віннету любить свого брата більше за всіх. Віннету нікому так не довіряв, як своєму братові, блідолицьому і християнинові. Мій брат побував у всіх закутках світу, бачив, які люди там живуть, він прочитав усі книги блідолицих, він відважний у бою, але поблажливий до ворогів і дає мудрі поради. Він любить червоношкірих мужів і бажає їм добра. Він ні разу не розчарував Віннету і сьогодні теж скаже йому тільки правду. Слово мого брата важить більше, ніж слова наших чарівників чи слова блідолицих вчителів. Червоношкірі мужі кричать і галасують, а в білих є така музика, яка спускається з неба і звучить далі в серці апача. Нехай мій брат розповість мені, про що була ця пісня!
Я почав з перекладу тексту «Аве Марія» і пояснення його. Розповів йому про віру блідолицих, я намагався показати поведінку білих щодо червоношкірих у якомога більш дружньому світлі, і робив це не шляхом повторення вивчених колись догм і софізмів, а розповідав простими, без зайвих прикрас словами, я промовляв до Віннету спокійним переконливим голосом, який пробивається до самого серця і завойовує симпатію слухача. Слухач вважає, що він самостійно робить усі висновки, і ніхто його ні до чого не змушує.