— Звідки ти знаєш?
— Якщо я помиляюся, то чому тоді рушниця мого брата Чарлі мовчала, коли білі воїни тікали повз нього? І чому він стріляв їм тільки по ногах? Віннету порахував лише цих воїнів. Їх було вісім. Вони лежать надворі, їх захопили в полон, бо вони не можуть утекти.
Цифра була правильна, отже, я влучив у тих, у кого стріляв, і досягнув своєї мети схопити кількох розбійників. Можливо, серед них був і Галлер. Решту я не хочу бачити, бо я — людина і християнин!
Незабаром прийшов Волкер.
— Чарлі, Віннету, виходьте надвір! Ми його схопили! — вигукнув він.
— Кого? — запитав я.
— Галлера.
— О! А хто його зловив?
— Ніхто. Він був поранений і не зміг утекти. Це чудово! Поранено було вісім розбійників і всіх в одне й те ж місце, у стегно, тож вони впали й не змогли рухатися далі.
— Справді дивно, Фреде.
— Уявіть собі, ні один з поранених індіанців не захотів здатися живим, а ці вісім негідників благали не вбивати їх.
— Їхні рани небезпечні?
— Ще невідомо. У нас не було часу оглянути їх. Але чому ви сидите тут? Ходімо! Мені здається, ми дечого навчили червоношкірих. Втекли не більше ніж вісімдесят людей із двохсот.
— Чому ж ви радієте, Фреде? Сто з гаком убитих — це жахливо!
— Жахливо. Але ж вони самі винні. Сподіваюся, їхнє плем’я тепер схаменеться. Цієї ночі вони пережили таке, про що довго ще розповідатимуть.
Коли вранці я побачив гори складених один на одного трупів, мені довелося відвернутися від жаху. Я мимоволі подумав про слова одного вченого про те, що людина — це найбільший хижак у світі.
Опівдні потягом прибув лікар, який оглянув і перев’язав поранених. Рана Галлера розпухла, почалося зараження крові. Дізнавшись про те, що надії на одужання немає, він навіть не намагався удавано розкаятися, щоб пом’якшити покарання. Волкер, який був там, поки лікар оглядав Галлера, влетів до мене в кімнату, як куля.
— Чарлі, вставайте! У дорогу! — гукнув він. На обличчі читалася тривога.
— Куди?
— У Гелльдорф.
Його слова налякали мене.
— Навіщо?
— Оґлала хочуть напасти на поселенців.
— О Боже! Звідки ви знаєте?
— Від Галлера. Я розмовляв при ньому з полковником і коротко розповів йому про чудовий вечір у Гелльдорфі. І тоді Галлер зареготав і почав викрикувати, що більше нам так не пощастить. Коли я стривожився і став допитуватися, він сказав, що червоношкірі нападуть на селище.
— В дорогу, Фреде! Розшукайте Віннету й ведіть сюди наших коней, а я тим часом поговорю з Галлером сам.
Увійшовши до будинку, де лежали поранені, я побачив біля Галлера полковника. Смертельно блідий ватажок зграї лежав на закривавленій ковдрі. Його важкий погляд виблискував ненавистю і презирством до всіх.
— Яке ваше справжнє ім’я: Роббінс чи Галлер?
— Вас це не стосується!
— Це стосується мене більше, ніж ви можете подумати, — відповів я.