Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу…: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Єгор поплескав брата по спині, даючи зрозуміти, що не сердиться…

— Краще розкажи, яка вона? Згораю від цікавості, — змінив тему, аби згладити поганий настрій Макара. — Схожа на твою першу?

— Ні, — тепло відповів брат. — Вікторія була невисока, темноволоса, кароока. Майя — струнка, світловолоса, середнього зросту, з небесними очима… Та й характером вони зовсім не схожі. Майя — рішуча, цілеспрямована, чітко знає, чого хоче.

— От ти розповідаєш, а я наче свою домініканку бачу, — засміявся Єгор, слідкуючи за дорогою. — Один в один…

— Та коли ж ти вже заспокоїшся з тою… — не витримав Макар. — Півроку минуло, а тебе так і не попустило. Жах!

— Не бурчи, — заїжджаючи у двір з елітними багатоповерхівками, кинув Єгор. — Твоя принцеса вже бачила нову квартиру? Сподобалося?

— Бачила, — потеплішав Макар. — Сподобалося. Гаразд, піду відпочину з дороги, — подав на прощання руку.

Нарешті вирішені всі організаційні питання: Майя остаточно звільнилася, переїхала до чоловіка у столицю. Тут їй довірили солідну посаду головного лікаря приватного медичного центру акушерства і гінекології.

На перший погляд це скромніша робота, ніж була в обласному центрі, але новоспечена Громова цим зовсім не переймалася, бо посада висока й оплата достойна. Навпаки, нарешті матиме змогу практикувати, як лікар. Хоча організаційних питань тут теж вистачало.

— Треба нарешті познайомити вас з братом і його пасією, — допиваючи вранішню каву, знову пригадав Макар. — Якось незручно вже. Стільки часу пройшло.

— То давай у суботу, — запропонувала Майя. — Посидимо, відпочинемо. Ніхто не поспішатиме.

— Чудово, — на ходу, цілуючи дружину, мовив Макар. — Я його сьогодні повідомлю, щоб нічого не планував.

У ніч з п’ятниці на суботу Майя майже не спала.

Вдруге у житті їй снився сон.

Вона тонула у воді, як тоді у Домінікані. Все було настільки реалістичним, що жінка кричала — й не могла прокинутися. Макар не на жарт перелякався.

— З тобою все добре? — притис до себе дружину, коли вона розплющила очі.

— Так, так, — важко дихаючи відповідала.

Вона вчепилася в чоловіка, наче в рятівника на березі, й боялася його відпустити.

— Ти колись тонула насправді? — запідозрив недобре.

— Тонула, — зізналася Майя. — На відпочинку, близько восьми місяців тому. Я ледь не загинула.

— А до спеціалістів зверталася потім?

— Ні. Які спеціалісти? — відповіла Майя. — До сьогодні нічого подібного зі мною не траплялося.

— Кажуть, є такий синдром, не пам’ятаю, як називається. Але суть його в тому, що людина на підсвідомому рівні втопитися може, — запереживав Громов.

— Пройде, — заспокоїла жінка. — Коли ти поруч — і потонути не страшно, — спробувала жартувати.

На годиннику майже четверта.

За кілька хвилин прийдуть довгоочікувані гості.

Майя поралася на кухні, наводячи останні штрихи.

У двері подзвонили.

— Я відчиню! — крикнув Громов.

За хвилину у фойє стало гамірно. Чувся сміх і вітання.