— Обміркувала? — завмерла в очікуванні якогось откровення подруга, наче й не почула останніх двох речень.
— Обміркувала, — твердо відповіла Власова.
– І що?
— Збираюся вийти в місто, — багатозначно глянула на повну печива тарілку. — Доїдай швидше. Я поспішаю.
Майя доїхала до набережної. Припаркувалася. Далі пройшла пішки метрів зо п’ятдесят. Тут, у тіні дерев, захована за високим щільним живим плотом, стояла лавиця. Гарне місце. Звідси видно річку й набережну на протилежному боці, а воно заховане від людського ока.
Тут вони з Макаром спостерігали за зоряним небом. Тут залишився їх перший поцілунок.
— Бачиш оцю найяскравішу зірочку? — показував на небо Громов. — Це ти.
— А чому немає місяця? — дивувалася Майя.
— Він поряд, тільки його не видно, — жартував Макар.
— Це як? — не розуміла.
— Тому, що він таємний. Як агент 007, — обидва зайшлися веселим сміхом.
Від приємних спогадів на душі стало ще важче.
«Треба з цим кінчати», — впевнено вирішила й набрала знайомий номер.
— Майє? — почула в слухавку такий рідний голос.
— Не зайнятий? Маєш хвилинку? — замість привітання запитала.
— Кажи, — коротко відповів.
— Я на набережній, на нашій лавиці. Зможеш підійти?
— Зможу.
У слухавці почулися короткі гудки.
За півгодини був на місці.
«Ось вона… — аж завмер на мить Громов. — Така близька й така недосяжна. Моя кохана. Прийшла, щоб сказати про своє рішення. Ще хвилина — й винесе свій вердикт: бути чи не бути нам разом».
— Привіт, — першою привіталася Майя, коли Макар присів поруч.
Він витримав дистанцію на лавиці. Не обняв. Не поцілував. Його чорні, як ніч, очі не видавали жодних емоцій. Наче скляні.
Від цього Майї стало ще важче. Відчула, як упевненість покидає її.
— Без галстука? Розстібнута зверху сорочка? — здивовано спитала.
— Останнім часом щось дихається важко, — посміхнувся Макар. — Повітря не вистачає. Як ти? — усмішка враз щезла з його обличчя.
— Погано, — прямо відповіла Майя.
Відвернула голову. Відчула, як неслухняні очі наливаються. О-ох! Як їй це не підходить. Вона ж хотіла серйозно поговорити. А тут. Взяла себе в руки. Проковтнула сльози.
— Прийдеш увечері? — коротко й швидко видавила з себе, ледь стримуючи емоції.
— Ти добре все обдумала? — востаннє запитав.