Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу…: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Майю пробрало аж до кісток. Наче їй на голову тонну крижаної води вилили і її тіло вкрило товстим шаром льоду.

— Мені пора, — десь здалеку почула його ніжний голос. — Проводжати не треба, вихід знайду сам, — присів поряд, нахилився, довгим ніжним поцілунком у чоло попрощався. — Моя пропозиція залишається в силі, — знову нагадав. — Подумай про це. У нас ще є біля трьох тижнів.

Майя сиділа закам’яніло-непорушно, наче нежива. Все, що завгодно, готова була почути від Макара: і, що це їхня остання ніч, і що більше ніколи не побачаться, навіть — що одружений, але таке…

«Хіромантія не підвела, — згадала день, коли вивчала його руки. — Ось чиста гола сутність цього чоловіка. Як я й думала. Він здатен дарувати щастя й робити боляче одночасно…»

Макар швидко спустився східцями під’їзду, де мешкала Власова, й заскочив у машину. Сьогодні його очікував водій на службовому автомобілі.

— Вийди, — спокійно, але суворо наказав молодому прапорщикові.

— Добре, — миттю вискочив на вулицю той, на ходу віддаючи честь.

Громов важко задихав, обхопив голову руками, міцно стис скроні.

Серце його розривалося. Кохав цю жінку кожною своєю клітиночкою. Так не страждав навіть десять років тому, коли поховав свою покійну дружину. Зовсім не хотів робити їй боляче. Але не міг дозволити Майї завагітніти. Не міг…

«Якщо справді любить — прийме мене таким, який є. Не задаватиме питань. Мовчки йтиме поруч. Якщо ж ні… Значить, не доля…», — вирішив.

Тоді відчинив дверцята, покликав водія й рушив до службової квартири.

Майя відчула, як щось м’яке впало на підлогу. Наче невеличка подушка.

Повільно обернулася й помітила свого білого м’якого ведмедика, що легко колихався на килимі після падіння з тумбочки.

Нахилилася з ліжка, підняла дорогу серцю іграшку.

— Ну що, милий, — глянула в його скляні очі. — Знову ми залишилися одні з тобою, — звернулася, мов до живої істоти. — Мабуть таки не доля, щоб маленькі дитячі рученятка торкнулися твого штучного хутра. Не доля… — притисла м’якого улюбленця до своїх грудей і міцно стисла повіки.

Минуло вісім днів. Майя взяла лікарняний і не виходила з квартири.

— Відчини негайно, бо викличу емчеесників й виламаю тобі двері! — кричала Єва. — Я не жартую!

Вона вже більше, як півгодини стояла під квартирою. Прекрасно знала, що Власова всередині й не хоче ні з ким говорити. Телефон виключила, зв'язок із зовнішнім світом обірвала. Страшно навіть уявити, що там з нею зараз.

Нарешті клацнув дверний замок.

— Чого репетуєш на весь під’їзд, як ненормальна? — сердито запитала Євтухову Майя. — Я була в душі. Не буду ж вискакувати на кожного, хто вирішить вломитися у моє помешкання.

Єва замовкла. Перед нею дійсно стояла не хвора, заморена подруга, а навпаки… Свіжа, рішуче на щось налаштована жінка.

Але перше враження може обманювати. Відштовхнувши власницю, зайшла в квартиру: всюди чисто, охайно, запаху алкоголю не чути, заспокійливого також. Та, як це розуміти?

— То з тобою дійсно все нормально? — здивувалася Єва.

— А чого ти очікувала? — насупила брови Власова. — Що сиджу тут вся згорьована, допиваю десяту пляшку міцної горілки й вириваю собі з голови по одному пасму волосся?

— Ну-у, приблизно десь так і очікувала, — зізналася Єва.

— Ясно, — кинула Власова й подалася на кухню.

— Ти куди? — знову запереживала Євтухова, наче щосекунди очікувала чогось поганого.

— Пригощати тебе свіжою випічкою, — крикнула Майя. — Ти ж у гості прийшла, чи як? Іди сюди! Не стій у коридорі, гавкаючи, як сторожова собака!

— То чого ж ти слухавки не береш? Сказала б, що все гаразд — ніхто б не панікував, — обурювалася Єва, попиваючи гарячий чай і ласуючи справді щойно випеченим кексом. — Дівчата місця собі не знаходять. А ти — виключила…

— Мені потрібен був спокій, — різко обірвала Майя безкінечну словену тираду подруги. — С-п-о-к-і-й, — по буквах чітко повторила. — Є таке слово. Він мені потрібен, щоб зосередитися й усе добре обдумати. Йдеться про моє майбутнє життя. Не буду ж я такі питання вирішувати на роботі чи з подругами… Для цього мені необхідно було усамітнитись і все добряче обміркувати. Але парадокс у тому, що коли моя душа прагне товариства — навколо порожньо. А як тільки я шукаю тиші й спокою — виламують двері.