Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу…: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Між ним і колишнім керівником давно панувала повна довіра й дружні стосунки. Таран любив Громова за гострий блискавичний розум, кмітливість, оперативність у прийнятті правильних рішень. Саме такі люди були потрібні йому в штабі антитерористичних операцій у цей нестабільний для країни час.

— Бачу, ти там, на периферії, геть розслабився, — пожартував Орест Сергійович. — Вже не так часто телефонуєш, не так наполегливо просишся у столицю.

Та, як відомо, в кожному жарті є лише доля жарту. Громов зрозумів: генерал відчув його бажання розтягнути час й ще трохи залишитися в області.

— Але той час настав, — не чекаючи відповіді, продовжив Орест Сергійович, наче читав думки підлеглого. — Наказ про твоє призначення уже на підписі у керівництва. Починай пакувати речі. За кілька тижнів чекаю тебе у своєму розпорядженні.

— Зрозумів. Слухаюсь. Починаю пакувати речі, — спробував пожартувати Макар. Але якось сумно це в нього виходило.

Ввечері, як завжди, зустрівся з Майєю.

— Ти сьогодні якийсь замислений, — цілуючи в ліжку, широкі груди коханого, промуркотіла Майя. — На чомусь іншому зосереджений.

— Так, — погодився Макар. — Нас чекає серйозна розмова. Не знаю, з чого почати…

— Ти їдеш у столицю? — раптом зупинилася й благально глянула в його бездонні очі.

– Їду, — коротко відповів.

Запанувала сумна тиша.

— Скільки часу нам залишилось? — опустивши очі, важко запитала.

— Це залежить від тебе, — якось незрозуміло сказав Макар.

Майя підняла здивовані очі й завмерла в очікуванні.

— Хочу, щоб ти стала моєю… — погладив м’яке волосся коханої жінки Громов і якось співчутливо глянув у її прекрасні небесні очі.

— Назавжди, — тихо прошепотів.

Обличчя Майї засяяло радістю.

— Це проп-позиція? — ледве видавила з себе щаслива.

— Так, — ствердно кивнув головою.

Проте, якось у нього це важко, сумно виходило. То насторожувало.

— Я… — хотіла щось сказати Майя, але Макар приклав вказівний палець до її вуст.

— Не поспішай з відповіддю, — боляче промовив. — Добре подумай.

— Тебе щось мучить? — не витримала й прямо запитала Власова.

— Думаю, як кожна нормальна жінка, ти мрієш про дітей, — важко ковтаючи слину, нарешті підійшов до головного.

— Авжеж, — похапцем відповіла. — Я вже давно мрію…

— Так от, дітей не буде, — суворо перервав її Громов.

— Т-тобто? — аж заклякла від почутого. — У тебе з цим проблеми? Не можеш… — обережно поцікавилася й співчутливо торкнулася його плеча.

— Немає ніяких проблем, — глибоко видихнув Макар. — Ні фізичних, ні спадкових.

— Але ж, якщо ти вирішив одружитися, то маєш довіряти мені, — востаннє спробувала щось змінити нещасна жінка. — Скажи, чому? Я зрозумію будь-яку причину.

— Це — моє рішення. Остаточне й безповоротне. Якщо все ж зважишся на одруження — запам’ятай: діти у нашій сім’ї не народжуватимуться. І навіть не пробуй завагітніти, бо на будь-якому терміні змушена будеш позбавитися малюка, — завершив крижаним тоном. — І ще… Ця тема ніколи не підніматиметься у нашому домі. Ні за будь-яких обставин ми це повторно не обговорюватимемо, — остаточно добив бідолашну жінку, наче контрольний постріл зробив.