Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Офігіти, як я вас люблю, – каже вона.

Бачу Аш у коридорі – вона спить, розтягнувшись на три стільці, – і зупиняюся.

– Підемо поснідати? – питає Роуз. – Не хочеться лишатися на самоті. Я пригощаю, прихопила по дорозі кредитку Аманди.

– Так, звісно, я вас наздожену, добре? – кажу я.

Роуз і Лео дивляться одне на одного, ніби вони знають те, чого не знаю я. Але цього разу вони помиляються. Цього разу я знаю.

– Агов, Аш, – торкаюся її плеча, дивуючись тому, як різко вона розплющує очі. – Ой, я думала, ти спиш.

– Просто лежу із заплющеними очима, не можу заснути, завелика напруга.

Вона сідає. Я сідаю навпроти.

– Буде складно, – каже вона. – Повернутися до нормального життя. Майже неможливо після всього, що ми зробили разом.

– Так, щодо цього, – кажу я. – Слухай, зараз я скажу дещо, що може трохи тебе здивувати. Просто май на увазі, що така реакція нормальна. Я вже трохи звикла до неї, і це ніяк не вплине на нашу дружбу, бо я просто триматиму свої почуття в кулаці і вдаватиму, що їх не існує, але річ у тім, що я хочу сказати тобі…

– Редлі? – Аш встає зі свого місця і сідає поряд зі мною.

– Що? – кажу я, готуючись до найгіршого.

– Знаєш, що тобі треба зробити? – питає Аш, і легка посмішка торкається її губ.

– Що? – шепочу я.

– Стулити пельку й поцілувати мене.

Через півроку…

На вулиці морозно, ми зібралися рано, іній укрив увесь міст, який тепер сяє, всіяний блискітками. Наше дихання перетворюється на пару, нас шестеро, ми йдемо, ховаючи пальці під пахвами, щоб вони не мерзли.

Відступивши назад, дивлюся, як Ашира бере Наомі під руку й повільно підводить її до мосту. Минуло шість довгих місяців відновлення її тіла, серця, свідомості, і до повного одужання ще далеко. Обличчя Наомі перекреслює навскісний шрам, і лікарі кажуть, що одного дня вони зможуть зробити його зовсім непомітним, але Наомі каже, що ще не готова його відпустити, що він частина її. Як і півкуля татуювання, яке стане головним доказом на суді над Смітом, коли він нарешті відбудеться. Поліція сказала, що вони можуть задокументувати його, щоб Наомі могла його позбавитися чи перекрити, але вона відмовилася. Вона сказала, що залишить його доти, доки не буде певна, що Сміт та інші чоловіки, з якими він мав справу, у в’язниці.

Сьогодні ми прийшли на міст, де її знайшли, подякувати за шанс, який дала нам доля, за те, що один промінчик удачі в темряві врятував їй життя і повернув її нам. Як і віру в одне одного.

Я посміхаюся, коли сестри роблять крок уперед із букетом жовтогарячих гербер і, перехилившись через поруччя, кидають їх у темну повільну воду, одну за одною. Потім іде Лео з білими ромашками, він тримає за руку Роуз. Вони разом відривають пелюстки від квітів, і деякі з них падають одразу, а інші кілька секунд летять за вітром до зимового сонця, а потім опадають, наче конфеті. Роуз обіймає Лео за талію, а він цілує її в маківку, міцно притискаючи до себе.

Вона ніколи не говорила про ті слова, що він сказав їй у день концерту. Вони більше не говорили про це, але щось змінилося між ними. Ніби вони пообіцяли одне одному: коли настане час, вони будуть разом.

Лекредж теж поряд, з однією трояндою, відпускаючи її у воду, він дарує Ней довгий закоханий погляд. Коли Ней вперше прийшла на репетицію після зникнення, він був уже там, як завжди перший, і було трохи ніяково, бо я думала, що нам доведеться його прогнати. Але перш ніж хтось устиг сказати бодай слово, він пробіг пальцями по всій клавіатурі синтезатора, який поставив у кутку.

– Я вам казав, що вмію грати на клавішах? – запитав він.

Моя черга.

Беру свої іриси й кидаю три довгі квітки у воду.

– За минуле. За теперішнє. За майбутнє.

Я посміхаюся Наомі, вона притягає мене до себе й довго обіймає.

Коли вона відпускає руки, на мене вже чекає Ашира.

Вона простягає руку, і я беру її, і коли ми цілуємося в холодному дзвінкому повітрі, вона обіймає мене, і між нашими тілами палає наше власне гаряче літо.

– Тож, – каже Лео, поклавши руку на плече Роуз, коли ми дивимося на місто, яке простягнулося довкола, – що робитимемо далі?