Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Бо ця руда дівчинка з божевільною зачіскою, яка грає на гітарі та мріє закохатися в ідеальну жінку, вона і є нормальною для мене.

Бо, розумієте, ми самі вирішуємо, що нормально.

42

Ще дуже рано, і мені не треба сьогодні йти до школи, нікому не треба. Бо школу зачинили, там нишпорить поліція. І все це не важливо, бо ми втрьох прямуємо до лікарні, налаштовані бути там, щойно вони дозволять нам її побачити.

Вона сидить на подушках у ліжку, працює телевізор, але вона не дивиться його, а дивиться на Джекі, а Джекі – на неї. Мама й донька дивляться одна на одну, поки рожеве золото сходу вкриває всі поверхні, перетворюючи це на найгарнішу й найщасливішу зустріч, яку я бачила.

Бинти зняли, крізь її обличчя проходить навскісна лінія стібків.

Макс махає нам, і ми низкою повільно заходимо до палати.

– Ти як, розвалюшка? – першою питає Роуз.

– Горло трохи болить, – каже Наомі. – Вихилила б цілу кружку.

Джекі посміхається і водночас плаче, і ми скупчуємося довкола Наомі. Я шкірюся, як ідіотка, не знаючи, що сказати.

– Ми вийдемо на хвилинку, – каже Джекі, звівши очі на Макса, який киває у відповідь.

– Але тільки на хвилинку, їй потрібен відпочинок, попереду довге відновлення.

– Гаразд, – кажу я, займаючи місце Джекі, коли вона встає.

– Я дуже рада, що ти жива, – кажу я Ней.

– Я теж… – Вона відводить погляд і дивиться на Роуз і Лео.

– Лікарі не хотіли, щоб мама розповідала мені про те, що ви зробили, думали, що я можу розхвилюватися абощо, але мама знала, що я захочу знати. Напевне, вона знала, як багато це важить для мене…

Неможливо уявити, що відбувається в її голові, але її очі повні сліз і болю.

– Я не можу говорити про те, що сталося, я не хочу думати про це. Поки що. Ніколи. І я знаю, що кілька наступних місяців будуть складними, але все буде гаразд, бо поряд мама й тато і всі ви, якщо ви досі хочете бути моїми друзями.

– Звісно, хочемо, – кажу я.

– Чорт, атож, – додає Роуз.

– Інакше й бути не могло, – посміхається їй Лео.

– Добре.

Наомі знов опускається на подушку.

– А тепер чи не могли б ви піти? Ви мені остогидли.

– Ми повернемося пізніше, – ніжно цілую її в маківку.

– І принесемо диски, – пропонує Роуз.

– І шоколад, – додає Лео.

І коли ми вже доходимо до дверей, ми чуємо, як вона кличе.

– Народ!

Повертаємося до неї.