Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Я йду додому, – кажу я. – Я так втомилася. І Роуз… пробач. Мені дійсно шкода. Я знаю, як тобі боляче, бо мені теж так само боляче. Я сумна й розбита. Як і всі ми.

Дійшовши до хвіртки, що виходить на дорогу, я чую позаду кроки – вона наздоганяє мене, обхоплюючи руками.

– Дякую тобі, – каже вона. – Дякую. Я почуваюся дурепою, й мені прикро, але могло бути й гірше. Мені так пощастило, я така вдячна вам, усім вам.

Я міцно її обіймаю, і здається, що туман випаровується. Бо я досі вважаю її найпрекраснішою й найдивовижнішою з усіх, кого я знаю, сильнішою, ніж мені здавалося. І всі ті почуття, які були в мене до неї, які я вважала любов’ю, вони, звісно, й були любов’ю, тому що я дійсно її люблю – вона мій найкращий друг. Але я не закохана в неї.

І напевне, ніколи не була.

І я думаю: треба було по-справжньому в когось закохатися, щоб усвідомити свою дурну помилку.

– Побачимося завтра, сестричко, – кажу я.

– Побачимося, друзяко, – відповідає вона.

Телефон у моїй руці дзвонить, і я відповідаю, умикаючи гучний зв’язок.

– Аш? – Ми втрьох стоїмо й чекаємо, коли вона заговорить.

– Ней, – каже вона крізь сльози. – Ней. Вона отямилася. Вона ще слабка, але з нею все буде гаразд.

41

Коли я приходжу додому, мама чекає на мене за столом.

– Я скрізь тебе шукала, я так хвилювалася. Що сталося? Розкажи мені все від початку.

Я сідаю за кухонний стіл поряд із нею, вона робить мені чашку гарячого шоколаду й тост, ставить переді мною, і я починаю говорити. Я не знаю напевне, звідки беруться слова, але вони ллються з глибини, і відкривши рота, я вже не можу зупинитися. Кожна мить, яку я пережила на самоті, випливає назовні. Усе про Наомі, про Роуз, про мене і про те, хто я насправді. Про те, як я хотіла бути тією іншою дівчинкою для мами, тією примарою з довгим волоссям і гарною сукнею, і я б стала нею, якби тільки змогла. Але я не можу, бо між нами відстань, як між двома галактиками. І я говорю, і плачу, і розповідаю їй про те, що сталося з Наомі, і як сумно й страшно їй, мабуть, було, і якою самотньою зробив її містер Сміт. Він брехав їй так довго й так добре, що вона навіть не розуміла, що може поговорити зі своїми друзями, чи сестрою, чи батьками і все буде гаразд. І поки я говорю, мама обіймає мене, а тато спускається з другого поверху й теж обіймає мене.

Нарешті слова закінчуються, принаймні на деякий час. Я витратила їх усі й тепер нарешті мовчу.

– Ти була дуже сміливою, – велика татова рука накриває мою.

– Тобі довелося впоратися з усім самій, – каже мама. – Ми тебе підвели.

Я хитаю головою, бо не хочу, щоб вони почувалися поганими, я просто хочу, щоб вони зрозуміли, ким я була і хто я тепер. І дозволили мені стати тим, ким я хочу стати.

– Ти прекрасна, Редлі, – каже мама, притягаючи мене до себе. – Набагато сильніша й сміливіша, ніж я могла собі уявити. І ти моя донька. Я пишаюся тобою. І тим, за що ти борешся. Коли я народжувала дітей, то не думала, що вони стануть прикладом для мене. Але вони стали.

Я дивлюся на неї.

– Справді? – шепочу я.

Вона киває.

– Тато залишиться, поки мені не стане краще. Ми дізналися про лікування, куди треба звернутися, щоб мені допомогли. Це забере багато часу, і мені буде дуже складно. Але щоразу, коли я захочу здатися, опустити руки, я думатиму про тебе.

Вона прибирає чубчик із моїх очей.

– Моя неймовірна, вродлива, чарівна донька.

– Я думала, ти ненавидиш мене за мою орієнтацію, – кажу я.

– Я не ненавиджу тебе. Я б не змогла. Інколи я ненавиджу світ і часто ненавиджу себе. Але тебе та Ґрейсі – ніколи. І я клянуся, що ніколи більше не підведу тебе.

– І я теж, – каже тато.

І я дивлюся то на нього, то на маму і вперше за довгий час почуваюся нормальною.