Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Дуже сумніваюся, – каже вона, прибираючи мене з дороги й заходячи в ліфт.

Коли вона йде, я почуваюся дивно. І я не знаю, це хороше дивно чи погане, тож, напевне, краще зовсім про це не думати.

Я дивлюся на подругу, яка не знає, що відбувається.

– Ну от, – кажу я. – Я попросила тебе поговорити зі мною… і ти поговорила.

21

Я йду з лікарні пізно й досі чекаю новин від Аш, хоч і думаю, що те, що вона затіяла, забере багато часу. Так важко не думати про неї, про ту, що ховається за вуаллю чорного волосся в пошуках сенсу, і я відчуваю якусь провину. Це ж я бачу всі ті зв’язки, я підживлюю її бажання шукати правди, якої, можливо, ніде немає. Це я дивлюся на старе газетне фото свого батька й розмірковую над тим, чи пов’язаний він із цією справою. І кожен потаємний страх може виявитися виправданим.

А потім я йду додому, і місто видається таким, як завжди, й інші люди на вулицях проходять повз мене так, наче мене не існує, так, як роблять це завжди, і павутиння сплутаних думок у моїй голові видається нічним жахіттям, що тане в сонячному світлі. На мить я зупиняюся на мосту, вдихаю жар і вихлопні гази, а вогні кранів над Темзою сяють у темряві, наче нові планети, які нещодавно з’явилися в Сонячній системі.

Час узяти себе в руки, Редлі, заради себе й Аш. Заради Ней і навіть Роуз, яка, здається, відкололася, не повідомивши нікому, чи все з нею гаразд, з ким би там вона не була. Проблема Роуз у тому, що вона набагато вразливіша, ніж видається, й інколи, ну от інколи, мені здається, що вона прагне самознищення.

Дістаю телефон, надсилаю їй повідомлення та чекаю, але хвилини минають, а вона не відповідає. Принаймні вона знатиме, що я про неї думаю, а це вже щось. Завтра я обов’язково знайду її й переконаюся, що з нею все гаразд, бо вона мусить знати, що, хай там що, хай там що вона робить чи каже, я завжди на її боці.

Нічого не вдієш, коли закоханий у когось так сильно, як я в Роуз.

Відчинивши двері, я бачу маму – вона сидить за столом. Я одразу ж помічаю, що вона плакала. На мить я застигаю в коридорі, просто стою там, не знаючи, що робити.

Вона помічає мене й посміхається.

– Чаю хочеш?

– Ем, так, дякую, – кажу я, хоч на вулиці й тепло, і мені радше була б до смаку кола. Сідаю за стіл, кидаючи сумку собі під ноги. – Що тут коїться?

Мама ставить переді мною кружку й сідає.

– Де Ґрейсі? – питаю я.

– Пішла до подружки на чай, – каже мама, кладучи руку на стіл. Я вперше помічаю, які вони обвітрені й сухі. Шкіра пошерхла на пальцях і тильному боці долоней. Нігті обкусані до м’яса, щербаті й запалені. Вигляд її рук викликає в мені жалість.

– Я хотіла подякувати тобі, – обережно каже вона, кожне слово ступає навшпиньки. – За сьогоднішній ранок. За те, що Ґрейсі встала й перевдягнулася. Я повелась як свиня, я мусила тобі подякувати.

– Усе нормально, – нашорошено дивлюся на неї. Її очі набряклі й темні. – Я не проти допомогти.

– Слухай, сонечку, – каже вона. – Я знаю, що у нас уже давно не все гаразд. І я знаю, що стає тільки гірше. І ти це бачиш. Ти бачиш, що тато майже не з’являється вдома і що я… – вона вагається. – Я знаю, що я не ідеальна й, напевне, зриваюся на тобі. – Вона дивиться на мене, і на мить я почуваюся так, як у дитинстві, коли вона тримала мене на руках і шепотіла казки мені у волосся.

– Усе нормально, – повторюю я, і мені так відчайдушно хочеться, щоб то була правда. Я хочу зробити так, щоб у неї все було нормально. – Було важко, а ти мусила справлятися самотужки. Але в тебе є я.

– І не дивно, що все видається тобі таким складним. Із Наомі й… Я не знаю, з цим усім. Тебе ніхто не підтримав. Тато… його вічно немає вдома, а я приділяю більше уваги Ґрейсі, ніж тобі, а це несправедливо. Я не показую тобі своєї турботи, своєї любові. І від цього стаю гівняною мамою.

Я спираюся на спинку стільця, і з усіх почуттів, які передбачалися, відчуваю полегшення – воно заповнює мене, ризикуючи вилитися в сльози. Полегшення від того, що, можливо, насправді мама не ненавидить мене.

– Тож я подумала, що непогано буде відправити Ґрейсі з кимось побавитися, щоб ми могли справді поговорити, виправити все. Непогана ідея?

– Це чудово, мам.

Та коли я йду її обійняти, вона відхиляється.

– Якщо ти дійсно хочеш мені допомогти… – Вона знову відводить очі, забирає руки з моїх рук. – Просто я хвилююся за тебе, сонечку, за те, куди ти котишся. Я дивлюся на тебе, на твою зачіску, на твої сережки, на те, як група займає дедалі більше місця у твоєму житті, і потім я думаю про твою бідну подругу Наомі й про те, що з нею сталося, і я просто… Я розумію, то тобі, мабуть, самотньо, що ти відчуваєш, ніби тобою нехтують. Хіба можна тебе звинувачувати? Але настав час припинити все це. Стань знову нормальною людиною, будь ласка. Будь ласка. Ти ганьбиш мене цим лайном, і з мене досить.

«Нормальною», це слово розтинає мене, лишаючи відкриту рану.

– А я і є нормальна людина, – рівним голосом кажу їй. – Для мене це нормально, мам, ти не розумієш? Я не намагаюся нікого скривдити, я лиш намагаюся бути собою.

– Ні. – Мама хитає головою, вперед-назад, вперед-назад. – Ні, я не розумію. І ти маєш затямити, що в такий спосіб неможливо стати щасливим. Тебе не приймуть, ти не досягнеш успіху. Усе життя будеш на узбіччі, привертатимеш увагу не тим, чим треба. Ти думаєш, я кажу це, бо ненавиджу тебе, але ні. Я кажу це, бо люблю тебе й не хочу, щоб твоє життя було сповнене болю. Будь ласка, Редлі, будь ласка. Ця підводка для очей, цей чорний лак. Це ж якийсь маскарад, і ти обираєш не той костюм. Ти маєш вигляд дитини, яка принесла до школи пістолета й відкрила вогонь. Будь ласка, Редлі, будь ласка, послухай мене й вийми ці сережки з носа та з вух, – вона кривиться. – Будь ласка, поводься нормально. Можливо, це єдина річ, яка тобі добре вдається, але припини привертати до себе увагу.