Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Привіт, – відповідає вона.

Ми стоїмо там, пліч-о-пліч, зазираючи до палати, де яскрава вродлива дівчина, яку ми добре знаємо, застигла в анабіозі, і мені не спадає на думку слів, які могли б допомогти в цій ситуації. Тож натомість я роблю те, що видається правильним. Я беру Аширу за руку. Вона не рухається, нічого не каже. Вона лише ненадовго стискає мої пальці.

Потім глибоко вдихає, випускає мою руку й повертається до мене.

– Отже, у Карлі Шилдз не було татуювання. Принаймні напередодні дня смерті – ближче мені підібратися не вдалось. Ну тобто, я могла б, якби захотіла, дістати результати розтину, але відчуваю, що це якось трохи неправильно.

– Ага, є трохи. Але як ти дізналася все інше? – питаю її.

– Шкільний газетний архів. Вона була на змаганнях із плавання й перемогла. Ще грала на арфі на шкільному концерті того вечора. Тобто, звичайно, у неї могло бути татуювання десь під купальником, але і в Данні, і в Наомі вони на зап’ястках… Як думаєш, може нам зустрітися з Данні й спробувати розпитати її?

Вона дає мені ксерокопію вирізки зі старої місцевої газети, і мені перехоплює подих. Я бачу фотографію мого батька в ролі шкільного інспектора – він вішає медаль на шию Карлі, яка стоїть перед ним у купальнику. Світлина не дуже чітка, зерниста, у батька більше волосся. Але це точно він. Я бачу його поряд із загиблою дівчиною, і холодок біжить моєю спиною. Який довбаний збіг.

– Не думаю, що вона захоче з кимось говорити, – повільно кажу я. Я не зізнаюся Аширі, що на фото мій батько, бо відчуваю, що це таємниця, ділитися якою ще не настав час. – Але я спробую. Надішлю запит в «Інстаґрамі» і напишу їй повідомлення.

– Добре. Посидиш трохи з Ней у палаті? – виснажено питає Ашира. Вона вже й не знає, де шукати сестру, хоча вона тут, перед нею. – Сходжу за колою, тобі принести?

Я киваю та застигаю перед зачиненими дверима. Щоразу, коли я бачу Ней, вона має трохи кращий вигляд. Пов’язка й досі закриває їй одне око, але набряк і крововилив навколо нього зменшилися. Якщо примружити очі й абстрагуватися від трубочок і бинтів, можна навіть сказати, що вона просто спить.

– Ми чули твою пісню, – кажу. – Вона дуже крута, Ней, твоя версія краща за мою. Хотілося б мені знати, коли ти її записала, коли ти створила той дивний профіль і нащо. Не могла б ти просто взяти й прокинутися і розповісти нам, що сталося? Як щодо цього? Як щодо того, щоби прокинутися й усе нам розповісти, аби ми всі могли повернутися до нормального життя. До того, як усе було раніше. Після твого зникнення все потроху розвалюється. Лео знову зв’язався з Аароном, а Роуз… Роуз просто, я навіть не знаю. Вона не тут. Якби ти зараз прокинулася, то могла б виступити з нами наступного тижня, це твій день народження, врешті-решт. Ну давай, Ней, прокидайся й поговори зі мною.

Машини гудуть, а вона рівно дихає, і все лишається як є, ну звісно ж, чорт забирай. Бо її приспали. Я беру її за руку і з радістю відзначаю, що синці навколо зап’ястка нарешті зійшли, зате татушка лишилася. Підіймаю її руку, щоб краще роздивитися зображення. Воно навдивовижу гарне, з такими дрібними деталями, що для того, щоб його набити, знадобилися б години – багато болю, як на дівчинку, якій не подобаються татуювання. Мабуть, треба сфотографувати його й запитати в тату-салоні, як і казала Аш. Це ж не боляче. Дістаю телефон і роблю кілька знімків, але щоразу затуляю спиною яскраве світло денної лампи на стелі – на зображення падає тінь, і воно розмивається. Перемикаю камеру на режим автопортрета, акуратно підіймаю її руку й фотографую, тримаючись так, щоб не відкидати на руку тінь.

Господи Боже. Та це ж ясно як день, абсолютно очевидно. Раптом я бачу.

– Що таке? – Аш помічає вираз мого обличчя, заходячи до палати.

– Ось, дивися. – Я передаю їй телефон, і вона дивиться на фото.

– Що ти бачиш, Аш?

– О Боже… – Аш витріщається на нього, потім на мене. – Я бачу цифри, купу цифр. Цифри, літери, риски й крапки, нашаровані одне на одне, але вони там. Можливо, це шифр, Редлі. Ну, тобто, ймовірно, шифр, це може бути що завгодно… і зокрема, шифр. – Вона дивиться на мене. – У мене в телефоні є фотографії татуювання, тож я просто переверну їх і… Редлі, це серйозно.

– Ти так думаєш?

– Мені треба додому, – каже вона. – Якщо це шифр, я спробую знайти спосіб його розгадати, і можливо, це підкаже нам, що з нею сталося.

Її чорні очі блищать і горять, ніби в неї лихоманка.

– Аш, зачекай хвилиночку. Тут, напевне, із сотню знаків. Можливо, їх узяли зі стелі, – кажу я. – Можливо, це щось таке, про що знає лише кілька людей. Навіть якщо це шифр, це ж мільярд комбінацій, неможливо буде дати їм раду.

– Що ж, я мушу спробувати, – відрубає Аш і йде до дверей, але я проводжаю її до ліфта й стою перед кнопкою виклику. Її погляд спопеляє. Аш не з тих, кому можна вказувати, що робити.

– Аш, я хвилююся за тебе, – кажу я, і це чомусь її дивує, а вогонь в очах тьмяніє.

– Справді?

– Я боюся, що ти… я, що ми божеволіємо. Що ми намагаємося знайти підказки, як Шеґґі та Скубі, а насправді нічого не відбувається.

– А в цьому сценарії я Шеґґі чи Скубі? Бо мені завжди здавалося, що я більше схожа на Велму.

Я посміхаюся – мені подобається, що їй вдається жартувати, навіть коли вона така серйозна.

– В усякому разі, мені не хочеться, щоб ти їхала додому, зачинялася в кімнаті та зводила себе з розуму, намагаючись збагнути якусь нісенітницю. Я знаю, що зараз це видається неможливим, важко це уявити, але Ней прокинеться, і коли вона отямиться, тобі знадобиться своє власне життя.

– Можливо, – погоджується Аш. – І дякую, що хвилюєшся про мене… Це мило. Але я мушу це зробити. І я не думаю, що ці числа зі стелі. Має бути якась закономірність, бо якщо ніхто не може це прочитати, то який у цьому сенс, який сенс у такому вишуканому оформленні. Це щось для когось означає. Удома я можу пропустити ці числа крізь одну програмулю, створену для зламування паролів. Ти побудеш із нею?

– Можливо, я можу допомогти тобі? – пропоную я.