– Лео-Лео, все гаразд, не варто соромитися своєї цноти. Правда ж, Редлі? Редлі також береже цноту. Ви вдвох могли б заснувати клуб. Чи, може, вам двом варто бути разом, з вас вийшла б солодка парочка, наймиліша гей-пара, яку я бачила, але не знаю, ви якось пасуєте одне одному.
Я знизую плечима, її слова не можуть мене зачепити, та і в будь-якому разі, це правда. Немає сенсу це заперечувати – я не здаюся людиною, в якої була справжня сексуальна близькість, бо в мене її не було.
– А тобі що до того? – питає в неї Лео. – Яка тобі різниця?
Роуз зупиняє карусель і довгим поглядом дивиться на Лео, а Лео дивиться на неї, просто у вічі, ніби він зараз її поцілує, абощо. І я знаю, що будь-якої миті дружба між ними може перетворитися на щось інше, щось таке, де мені не буде місця. Я відчуваю, як це розриває мої нутрощі, і мені боляче, і я мушу зробити щось.
– Аннабель Клементс, – кажу я.
У Лео відпадає щелепа, і він дивиться на мене поглядом «що за чорт».
– Не надто круто з твого боку, Редлі.
– Аннабель Клементс, ти спав з Аннабель Клементc. Просто кажу. Нема чого соромитися, у неї гарна фігура.
Я стенаю плечима – мені не дуже приємно говорити про Аннабель Клементс, та прийнамні ті двоє замовкнуть.
Роуз зіщулюється, ніби отримавши ляпаса, і я вже шкодую про кожне своє слово.
– Хай там що. Мені байдуже.
Відвертаючись від Лео, Роуз витягає з його руки майже порожню пляшку та вижлуктує те, що там лишилося.
– У тебе є щось? – Вона дивиться на Лео, маючи на увазі траву чи пігулки, або те і те.
– Ні, грошей голяк.
– Ух. – Роуз роздратовано відкидає голову. – Як нікчемно – набухуватися в сраному парку й навіть не мати можливості налигатися як слід. Я хочу напитися в зюзю, втратити контроль.
Вона висне на мені, обхопивши мене за шию й притягнувши близько до себе – щось між обіймами та шийним захватом.
– Піди купи ще, Редлі.
– Я не можу, – відповідаю я, не знаючи, куди подіти очі, коли вона притягає моє обличчя близько до свого. – Мене там знають, і знають, що мені ще рано купувати випивку.
Вона з огидою відштовхує мене.
– Тоді сходи додому й поцуп випивки в мами.
Напевне, я заслуговую на це за згадку про Аннабель, але мені однаково боляче.
– Ні. – Я хитаю головою, і вона йде від нас геть, тримаючи в руці порожню пляшку. Вона закидає голову й дивиться в небо, і починає… кричати.
Вона просто, хай їй трясця, кричить.
У цьому розлюченому й сумному лементі банші все, що – я знаю – вона ніколи не промовляє вголос, те, про що – я знаю – не відомо більше нікому на світі, – голоси злості, туги та втрати злилися в ньому в один.
Роуз стоїть і дивиться в небо, і КРИЧИТЬ.
За мить я підходжу й стаю поряд із нею і теж кричу. Тільки мій крик більше схожий на завивання, і потім до нашого хору доєднується шорстке й протяжне ревіння Лео, і ми стоїмо там і горлаємо, поки останні краплі заходу перетікають у ніч.
А тому жоден із нас не помічає, як до нас під’їжджає патрульна машина, з якої виходять два копи: чоловік і жінка.
Чоловік каже:
– Діти, чи не краще вам піти додому?
Роуз відповідає: