Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Ми не можемо знайти її телефон, пам’ятаєте? – у дверному отворі з’являється Аш. Ми одразу припиняємо торкатися речей, почуваючись так, ніби нас застукали за крадіжкою з проникненням. – Ми шукали його, і поліція теж шукала скрізь, коли вона зникла. Але тієї ночі його було вимкнено, і ніхто не знає, куди він подівся.

– О, так, вилетіло з голови, – кажу я. Тепер я згадую, що тоді мені здалося дивним, що Ней пішла без телефону. Дівчина, яку я знаю, скоріше вийшла би з дому без руки, ніж без телефону.

– Десь має бути старий «Айпод Нано», від працює від цієї док-станції. Подивіться в тумбочці біля ліжка.

Я стаю на коліна на килимі та висуваю шухляду. Попри те, що я знаю, що в них копирсалася поліція, попри те, що я знаю, що вони все витягали та складали знову, це все ж видається неправильним. Ніби я втручаюся, куди не слід. Якби хтось, навіть мої друзі, копирсалися в моїх речах, мені б захотілося миттєво померти на місці. Це було б ніби хтось відпиляв мені верхівку черепа, відкрив його, наче кришку, і побачив усі мої таємні думки. Чи не припинили б вони любити мене, знаючи все, про що я думаю, все, чого я хочу. Хіба можна знати напевне?

– Ось, – знаходжу тоненький «Айпод», яблуко на якому перетворено маркером на череп, і передаю його Лео. Тоді я й помічаю той блокнот. Напханий якимись папірцями, на яких щось написано, ніби як тексти пісень. Я беру записник і відкриваю його, торкаючись пальцями контурів її літер. Це все, що вона написала, відколи ми почали писати пісні самі. І ще якісь таблиці, ніби їх вона теж збиралася покласти на музику.

– Пісні, – кажу я, передаючи записника Аш. – Ти це бачила?

Аш хитає головою.

– Можеш узяти, якщо хочеш. Можливо, ти з ними щось зробиш. Допишеш котрусь із них. Якби вона зараз могла думати бодай про щось, то саме це мало б для неї значення.

– У неї багато речей, – каже Лео, беручи відерце з медіаторами всіх кольорів – просто тобі пластикова веселка. Наомі збирала їх на концертах, на які ми ходили: підходила до сцени після виступу, чекала, поки всі не йшли, та збирала треклісти, медіатори, пляшечки від води. Одного разу мені стало цікаво навіщо – адже вона ніколи не підписувала їх і не виставляла на «Ібеї». Щойно вона забирала їх із місця концерту, вони перетворювалися на сміття.

– У цих речах і є справжнє життя, – сказала вона мені. – У тих речах, які ховаються від очей.

– Ней, вони нічого не важать, – здалося тоді мені.

– Але з цього можна зробити хороший текст, – посміхнулася вона мені, і цю посмішку я досі бачу перед очима. Світло іскрилося в її очах, коли вони повнилися сміхом і коли були серйозними. Якщо в неї з’являлася якась ідея, коли ми писали разом, вона сяяла, ніби розбризкуючи навколо блискітки.

Тоді, по обіді, ми сиділи на цьому односпальному ліжку, вона тримала в руках акустичну гітару, і ми писали разом одну з наших найкращих пісень.

Наомі була єдиною людиною, яка й досі записувала все ручкою в блокнот: вона вічно щось калякала, робила нотатки на всьому, що траплялося під руку, а потім кидала їх в ту свою коробку, щоб зазирнути згодом.

– Подруго, чого ти така аналогова? – якось стало цікаво мені.

– Бо не можна хакнути шматок паперу, – відповіла вона. – Тому всі свої секрети я тримаю або тут, – вона постукала себе пальцем по чолу, – або записаними старовинним способом.

І тепер мені це видавалося справедливим, як ніколи. Десь у цій кімнаті були її часточки, маленькі фрагменти й уривки дівчини, якою вона була, її відбитки пальців і ДНК, збережені в охайних петельках і завитках її почерку.

Ця дівчина не могла зникнути, її свідомість має й досі бути в її побитій, скривавленій голові.

10

Роуз та Лео вже вийшли на вулицю, але не я. Я йду до ванної та вмикаю холодну воду, набираю її в долоні, плескаю на виголену частину голови, відчуваю, як вона лоскоче мені ключиці.

Вийшовши звідти, я бачу, що Аш, відкривши ноутбук, сидить за своїм столом, на якому заборчиком вишикувалися три монітори. Техніка – це її. Вона пише код, як дихає. Вона лякає мене до смерті. Можна було б скористатися цим шансом і поговорити з нею знову, з’ясувати, що вона думає про Ней, чи справді наші думки збігаються. Але як, як розпочати відкриту розмову з настільки замкненою людиною?

Знизавши плечима, я заходжу до кімнати й дістаю свій козир:

– Що ти робиш? – питаю я її, і вона підстрибує та лається собі під ніс. Мій козир не зіграв.

– Чорт, Редлі. Хай тобі!

– Пробач, мені просто було цікаво, що ти робиш.

– Зайди й зачини за собою двері, – гаркає вона – і я роблю, як сказано, бо альтернативи в мене, здається, немає. Коли двері зачинено, вона киває на екран посередині: – Це записи камер спостереження з Вестмінстеру, – каже вона, повертаючи ноутбук до мене.

– На «Ютубі», чи що? – питаю я. Ну, розумієте, Аш дуже дивна. Можливо, перегляд записів з камери спостереження допомагає їй зняти напругу.

– З вечора проти дня, коли її знайшли, та до того моменту, коли її витягли на буксир. Вони викладають їх у хмарне сховище, що – як тепер має стати зрозуміло – збіса жахлива ідея.

– Чекай… що? – Я підходжу ближче, зазираючи в монітор через плече.

– Ну, поліція вважає, що вона втекла, влипла в якусь історію та якось упала, так? – Аш думає, що я питаю її про докази, а не злочин, який вона здійснює просто у своїй спальні. – Тож, якщо вона стрибнула, це мало бути недалеко від того місця, де її знайшли, а також незадовго до того, тому що, якби це було далеко, вона б потонула, а якби пробула у воді трохи довше, то померла б від холоду. От я й подумала пошукати її. Мабуть, їм навіть не спало на гадку там подивитися.