Роуз і досі не дивиться на мене.
– Слухай, що скажеш про Маза Гаріссона? Він прикольний, скажи?
– Старший брат Тіни Гаріссон? – Я дивлюся на неї. – Так йому ж десь двадцять п’ять.
– І? – Погляд Роуз ніби питає: «То й що?»
– Ну, тебе ж дратує твоя не-така-вже-й-стара мачуха, лицемірко, – нагадую я їй.
– Це ж інше. У будь-якому разі, я йому подобаюся.
– Звідки ти знаєш?
– Він писав мені на «Фейсбук».
– На «Фейсбук»! То он звідки ти знаєш, що він старий – він користується «Фейсбуком».
Роуз гигоче.
– Ага, точно! Я не заходила на свою сторінку років з тринадцяти. Там нічого немає.
– Та він збоченець якийсь.
– Але дуже милий, – каже Роуз. – А коли відчуваєш із кимось духовну спорідненість, романтичну, як єднання двох душ, хіба вік тоді має значення?
– Але це огидно, – кажу я.
Лео виходить із магазину й проходить повз нас, дзенькаючи пляшками в пакеті, і розмова обривається.
– Ну ходімо, – каже він, і ми йдемо за ним, лишаючи обговорення Маза Гаррісона позаду. Принаймні я на це сподіваюся.
Лео та Роуз передають одне одному пляшку горілки, і ми спостерігаємо, як ріка міниться кольорами, з сірого стаючи рожевою, а потім, коли пошматований зубами обрій ковтає сонце, якоюсь фіолетовою. Ми не розмовляємо. Лео дивиться на воду й п’є, мужньо, не отримуючи задоволення, ніби це випробування, через яке необхідно пройти. Роуз пише комусь повідомлення. Я не знаю кому, але бачу, як вона посміхається кутиком рота щоразу, коли на її екрані з’являється нове сповіщення, як її риси зм’якшуються.
По інший бік – однозначно хлопець, у чому немає нічого нового – просто черговий придурок, якого вона позбудеться ще до кінця тижня. Мені цікаво, чи це Маз, та я сподіваюся, що ні. Маз думає про свою блискучу машину й більше ні про що.
– У парк? – питає Лео, відкручуючи кришку другої пляшки.
– Як там Серена? – раптом питає Роуз під час нашої короткої прогулянки до парку. Серена – це дівчина з блакитними очима, довгими ногами й таким тоненьким голоском, ніби вона вдихнула гелію. – Ти їй подобаєшся, безсердечний.
– А що Серена? – питає Лео, зиркаючи на Роуз.
– Потенційна дівчина, Лео, – каже Роуз, так ніби це очевидно і ми щойно про це розмовляли. – Ну ж бо, ти найкрутіший хлопець у школі, і в тебе немає дівчини, як же так? Ще скажи, що ти качаєшся не для дівчат.
Не знаю, чому Роуз засвербіло зробити це саме зараз. Якби Лео й хотілося, аби хтось поглузував із нього з приводу серйозних стосунків, то Роуз була б остання в цьому списку. Він приймає її виклик, і її очі спалахують.
– Нащо зустрічатися з однією дівчиною, якщо можна мати їх усіх? – каже Лео, розправляючи плечі та виставляючи вперед груди. – Від дівчат самі лише проблеми, вони вічно тебе принижують. Кажуть тобі, що робити, що говорити. Мені це не потрібно, принаймні не тоді, коли можна трохи розвіятися й рухатися далі.
Роуз сміється з нього, і ми якраз заходимо в парк, уже темний і порожній.
– Усе правильно, ти ж дорослий чоловік, правда? – каже вона, застрибуючи на карусель, відпливаючи геть і повертаючись. – Ну добре, і з ким ти трахався востаннє? З усіх дівчат, які тобі підкорилися, хто був останньою?
– Так я тобі й розповів, – каже Лео.
– Та було б що розповідати, – шкіриться Роуз, пропливаючи повз нього. – Ти просто ніколи ні з ким не трахався.
Я зітхаю – ну як зрозуміти цю дівчину, яка закидає наживку й мучить людину, до якої так добре ставиться? Людину, про яку вона буквально нещодавно говорила з любов’ю та повагою.
– Відчепися, трахався я, – каже Лео, а Роуз знову прокручується повз нас.